Розділ 7

Після мовчазного сніданку, командор знов запроторив свою полонянку до «особливої» кімнати та залишив, не зронивши й слова. Тому, чекати на щось приємне їй не доводилось. І, якщо цей тип вирішить, що вона являє собою небезпеку – церемонитись дійсно не стане. Залишався лиш один вихід – тікати. А для цього треба було стягнути з себе клятий браслет.

Впавши на ліжко, Саолін почала роздивлятись обмежувач. На темному сріблі було вибито стандартний для таких речей візерунок, з яким їй вже доводилось стикатись, коли наставник, намагаючись убезпечити непосидючу ученицю, одягав на неї подібний, тільки радіус переміщення був ще меншим – не далі маєтку в горах. Та за кілька місяців вона навчилась його знімати. Наставник, щоправда, ускладнював стримуюче закляття, але, повозившись з ним якийсь час, Саолін розмикала і його.

Цей – був складнішим. Проте, помучившись з ним якийсь час, вона все ж знайшла вихід: достатньо було розірвати закляття обмеження перетворення і, в момент обертання феніксом, браслет злетів би з неї сам. Чим вона і зайнялась. Але перша ж спроба розімкнути хоча б один ланцюжок – вдарила по руці з такою силою, що в дівчини потемніло в очах. Коли ж біль відступив, вона побачила на зап’ясті смачний синець з червоними цятками на ньому. Цього їй якраз не вистачало, щоб одразу ж стало зрозумілим, що браслет намагались зняти.

Та, коли по руці вдарило знов і з такою силою, що ледь вдалось стримати скрик, Саолін вирішила на якийсь час припинити спроби. Тим більше, що синець на зап’ясті розплився мало не до середини передпліччя. Але лежати й дивитись у стелю було до неможливості нудно і вона вирішила спробувати розібратись з магічними пастками на вікні, оскільки втеча через двері здавалась більш складною.

На перший погляд там взагалі не було нічого, й дівчина кілька хвилин вагалась, чи дійсно там є пастки, чи її просто спробували налякати. Зрештою, Саолін ризикнула потягнутись рукою до засувки. Та варто було її торкнутись, як з обох боків вікна вилетіли з десяток магічних ланцюгів, обвиваючись довкола неї з такою швидкістю, що вона й смикнутись не встигла. Вони стиснули дівчину, боляче врізаючись в шкіру і змушуючи просто звалитись на підлогу.

В такому положенні її і знайшов командор, коли повернувся з архіву. Наблизившись, він присів навпочіпки й окинув свою полонянку дуже глузливим поглядом:

– Ти вирішила, що я з тобою жарти жартую?

– Я хотіла провітрити кімнату, – злим тоном відрізала Саолін, почуваючись при цьому повною ідіоткою.  

– Здається, я попередив.

– Я ніколи не жила в приміщеннях, де заборонено відчиняти вікна! – огризнулась вона, подумки четвертуючи цього гада й спалюючи кожен його шмат окремо.

– Доведеться звикати, – випустивши з руки формулу інактивації пастки, Бреннар позбавив її ланцюгів і підвівся, навіть не подумавши допомогти полонянці підвестись також.

Від довгого лежання в знерухомленому положенні, тіло дівчини дещо затекло і стати на ноги вдалось не одразу. Та несподівано командор все ж простягнув руку, але, як виявилось, зовсім не з милосердя. Смикнувши на себе, він різко здійняв її зап’ясток з браслетом на рівень обличчя і тепер було добре видно синець, котрий не встиг зійти, хоча рівень регенерації в неї був достатньо високим.

– Тільки не кажи, що це ланцюгом натерло! – просичав їй в обличчя командор.

– Натерло! – спробувала висмикнути руку з його хватки Саолін, але чоловік був значно сильнішим за неї і просто вкарбував у найближчу стіну.

– Я бачу, тобі треба більш зрозуміло пояснювати, що ти можеш робити, а що – ні?! – він з такою силою стиснув її зап’ястки, що вона поморщилась від болю і в цей момент спрацював один з пунктів укладеного договору – незавдання умисної шкоди.

Бреннара з такою силою віджбурнуло від неї, що він відлетів до дверей і вдарився головою об одвірок. Удар в скроню був досить сильним, й офіцер, сповзши по стінці, втратив свідомість.

– А мені й пояснювати не довелось, – переводячи подих, обережно наблизилась до нього дівчина і, присівши, торкнулась пальцем шиї, перевіряючи, чи не вбило раптом командора. Відповідати ще й за це їй не хотілось.

Але жилка під щелепою билась чітко і рівномірно. А, враховуючи рівень його магії, регенерація мала відбутись не більше, ніж за годину, якщо, звісно, пошкодження було серйозним. Або ж раніше. Кров на скроні свідчила, що приклало його не слабко. Проте, жалості він в неї не викликав: таких жорстоких людей вона ще не зустрічала. В будь-якому разі, командор не помирав. А от їй смертю він вже не один раз пригрозив.

Кинувши погляд на двері, Саолін зрозуміла, що зараз в неї є цілком реальний шанс втекти звідси, адже, коли командор сюди входив – він мав зняти всі магічні пастки. І, якщо їй пощастить прослизнути так, щоб не зіткнутись зі слугами, то клятий браслет вона вже якось зніме з себе на свободі.

Відтягнувши офіцера від дверей, дівчина тільки зібралась прочинити їх і визирнути, як раптом почула тихий шепіт, що зірвався з його губ:

– Не йди… Тут так… темно… Допоможи мені…

Саолін завмерла. Слова було ледь чутно, але вони промовлялись з такою тугою, що в неї мимоволі защемило під серцем. А, коли вона повернулась й побачила, як з-під спини командора знов з’являються тіні його крил і тягнуться до неї – ноги ніби приросли до підлоги.