Розділ 6

Попри втому, Саолін спала надто нервово: їй нескінченно снилось то як вона згорала до попелу, то тікала від тіневарти, то як командор особисто спалював її і нищив навіть попіл. Тож, коли хтось безпардонно смикнув її за плече, вона підскочила, мов ужалена. Свідомість ще чіплялась за залишки нічного жаху, очі намагались розплющитись й побачити хоча б щось, а до вух влетів дуже роздратований рик:

– Ти сама поясниш, що зробила? Чи мені доведеться з тебе вибивати правду?!

Нічний жах розвіявся в одну мить, поступаючись місцем, судячи з усього, жаху денному. З горем навпіл продерши очі, дівчина нарешті змогла роздивитись розлючене обличчя свого тюремника і втиснулась в подушку, ніби та могла її врятувати.

– Зробила що? – хрипким зі сну голосом ошелешено вичавила з себе дівчина і, усвідомивши, що її сорочка мало що прикриває, потягнула ковдру мало не на носа.

Чомусь цей зляканий рух розсмішив Бреннара і він справді розсміявся, але достатньо злим сміхом:

– Я бачив тебе без нічого. Гадаєш, це можна забути?

Саолін відчула, як вогонь знов підступив до горла разом з люттю:

– Що ви собі дозволяєте?! – вона випустила з себе поки лиш обурення, але за іншим, судячи з виразу командора, черга не забариться.

– Що я дозволяю? – зблиснувши зловісними вогниками в очах, Бреннар неочікувано зісмикнув з неї ковдру і, вхопивши за передпліччя, рвонув на себе так, що дівчина мимоволі злетіла з ліжка й опинилась ледь не впритул до нього. – Твоя магія – поза законом! – прогарчав він їй в обличчя. – І, якщо я вирішу тебе знищити, мені ніхто й слова за це не скаже – лише подякують за ще одного знищеного бунтівника!

– Я не бунтівниця! – насилу стримуючи полум’я, Саолін спробувала вирватись з його хватки, але цупкі пальці тримали міцно, і вона, погано концентруючись після сну, таки спалахнула.

Вогонь – золотистий з мідяним відтінком – в одну мить охопив її з ніг до голови, вкотре залишивши без нічого. Навіть волосся скидалось на полум’я – живе полум’я вогнефенікса, але з чорними й червоними язичками. Воно здіймалось над плечима, створюючи дивний ореол довкола її голови й відкидаючи мерехтливі відблиски на обличчя та в пломенисті очі.

Це було вражаюче видовище. Бреннар приголомшено дивився на неї і не розумів, що в ньому переважало більше: бажання знищити причину його неспокою, чи заволодіти нею… Ось такою – пломеніючою. Схожою на неземне створіння. І зараз він ненавидів цей вогонь, і жадав його одночасно! Навіть не так: він жадав саме її вогонь.

З хвилину, обидва, важко дихаючи, дивились одне на одного, ладні дійсно спопелити вщент. І знов за спиною командора розправились тінню крила, тягнучись до дівчини, немов намагались вкутати собою. Це було немислимо! Бреннар відштовхнув її від себе й рушив до дверей, кинувши через плече:

– Одягнись! І не забудь про артефакт, що я тобі дав. За пів години сніданок в моєму кабінеті. Там і поговоримо.

В коридорі він вже не стримувався та рвонув вниз до кабінету і, влетівши в нього руйнівним вихором, змів зі столу мало не все, що там лежало. Папери розлетілись зляканими пташками. Чорнильниця глухо гепнулась об дерев’яну підлогу – дякувати, чорнило в ній утримувалось магією. Перо встромилось у крісло, що стояло перед столом.

Бреннар застиг, дивлячись на влаштований ним же гармидер відсутнім поглядом. В голові зараз був такий самий гармидер думок, серед яких не було жодної, котра могла б раціонально пояснити те, що з ним відбувалось. Він з десяти років підкорив власного фенікса і той ніколи не виказував спроб діяти поза волею свого власника. Скільки було знищено вогнефеніксів – і жодної спроби когось врятувати. Що було не так з цією дівчиною – він не розумів. Хіба… якщо його магія відчувала її справжню сутність й тому не дозволяла знищити? Але він про таке навіть не чув ніколи.

Нервово зібравши розкидані папери, чорнильницю та перо, Бреннар повернув все це на стіл і втомлено впав у крісло, напівприкривши повіки. Подумки пробігшись по всіх своїх книжкових полицях, зрозумів, що не знайде там жодної, котра могла б дати йому відповідь. А, значить, доведеться порпатись в королівській, про що одразу ж донесуть батькові, і потрібно буде вигадати щось правдоподібне. Хоча б, і необхідність роздобути деякі книги для учениці.  

Важко перевівши подих, він вхопив чистий аркуш з гербовою печаткою і заскрипів по ньому пером з такою люттю, наче це нещасний папір був винен у всіх його проблемах. Склавши перелік необхідних пунктів, він поставив свій підпис і влив у нього частку власної магії. Залишалось підписати самій «учениці».

В кабінет постукали і слуги внесли таці зі сніданком, а слідом за ними увійшов управитель:

– Ваша Світлосте! – простягнув він гербовий лист з королівською печаткою. – Запрошення на бал.

Бреннар втупився в нього, але листа взяв:

– Який бал?

– Щорічний. Для містян.

– Він же проводиться восени, – навіщось нагадав управителю, але помітивши незворушний вираз на обличчі людини, котрій було абсолютно все одно до термінів якогось балу, відпустив його помахом руки: – Приведіть мою гостю!

Знявши магічне закляття з печатки, Бреннар зламав її і розгорнув листа, в якому дійсно містилось запрошення, чи, скоріше, нагадування про бал, котрий мав відбутись за два дні. Внизу стояв підпис королеви. Мачуха знала про нелюбов старшого сина свого чоловіка до подібних заходів, тому, навмисне надсилала йому запрошення, знаючи, що без нього він міг цілком обґрунтовано послатись на забудькуватість і не з’явитись. А от виявити неповагу до королеви – не міг. В кінці листа зазначалось, що він може взяти з собою супутницю.

Пирхнувши, Бреннар віджбурнув запрошення й кинув у нього спопеляючим закляттям, хоча точно знав, що воно не подіє – королева добре дослідила його характер, тому, подібні запрошення навмисне надсилались на листах, котрі не можна було ні спалити, ні спопелити. Тому, навіть душу відвести не вдалось. А, щоб остаточно допсувати йому настрій, в кабінет увійшла полонянка.