Розділ 4

Вечеря минула в тиші: Саолін явно не ризикувала поки приставати з питаннями, Бреннар намагався зрозуміти – що взагалі відбулось. Магія темного фенікса вперше поводилась так, ніби існувала окремо від нього й мала якісь власні вподобання. Він міг заприсягтись, що бачив це дівчисько вперше. І раніше в нього не могло викликати співчуття жодне миле личко, якщо належало вогнефеніксу. Чому вона?! З іншого ж боку, це дівчисько начебто не було вогнефеніксом. Тоді, звідки в неї ця аномалія? Можливо, відповідь у походженні, але з ним, на перший погляд, все було гаразд. Значить, варто було придивитись більш прискіпливо.

– Я перевірю завтра інформацію в архіві, – порушив він нарешті мовчання й звів погляд на свою небажану гостю, очікуючи побачити справжню реакцію, але побачив лиш, як вона спокійно знизала плечима. – І рекомендую озвучити мені правду зараз, поки на моїх зубах не заскрипіло бажання довершити те, що я не встиг зробити в тому провулку.

Чи заскрипіло б те бажання на його зубах, а от її зуби скреготнули. Відклавши столове приладдя, Саолін встала з-за столу і вийшла в центр кабінету, сяйнувши сердитими очима на його хазяїна:

– Довершуйте! І нехай мій образ постійно являється у ваші сни, нагадуючи про те, що ви стратили невинну! – рикнула вона, відчуваючи, як її знов затоплює не лише злістю, а й вогнем, котрий стримувати було тепер нічим.

Командор теж підвівся й наблизився до неї впритул, нависаючи зловісною тінню:

– Ти так певна, що на мене можна тиснути жалістю?! – він навіть не злився – його смішила така дитяча поведінка. Хоча, і дратувала також.

Дівчина звела на нього погляд, і в ньому не було страху. Навіть відчаю! Скоріше, відчайдушність того, хто втомився боятись. Здавалось, вона дійсно була готова прийняти смертельне полум’я, але в цей момент – її власне вирішило вирватись вже вкотре за день. Нічне небо очей спалахнуло так, ніби в ньому вибухнули всі зірки разом і язички вогню лизнули підборіддя Бреннара, та власна магія вкотре вирішила зрадливо вкутати це непорозуміння тінню його крил, що з’явились за спиною і потягнулись до неї, заспокійливо огортаючи.

Вогонь згас. Синьо-чорні очі полонянки знов дивились на нього ніччю, і про спалах нагадували лиш поодинокі іскорки в них. Тінь його крил заспокоєно склалась за спиною, а вони все ще стояли навпроти одне одного і свердлили поглядами, сповненими подиву і злості.

– Сядь! – вхопивши дівчину за передпліччя, командор фактично силою змусив її опуститись в крісло й знов повернувся до шухляди в столі, щось там шукаючи. За мить, він простягнув їй кулон з кришталевого підвісу: – Одягни! Він не придушує магію, але дозволяє власним силам її контролювати – це краще, аніж спробувати спалити все довкола. Уламки свого поклади на стіл! – Бреннар не хотів торкатись її. Якийсь нераціональний страх засів у ньому – страх відчути те, чому він не міг дати пояснення.

Саолін роздратовано жбурнула на стіл залишки захисного артефакту, дуже сподіваючись, що через нього ніхто не постраждає, адже цей – її наставник замовляв спеціально для придушення вогняної магії, що було суворо заборонено. І, якщо виявлять майстра, котрий створив кулон – йому дуже не пощастить. Але відпиратись було вже пізно.

Сховавши зламаний підвіс в кишеню, Бреннар кивнув дівчині:

– Поки я все не з’ясую – залишаєшся в моєму маєтку. Для всіх – ти моя учениця, котра виявила бажання стати тіневартовою. Чому? Так і поясниш: твоїх батьків знищили вогнефенікси і ти прагнеш захищати від них інших людей. Тим більше, що про батьків – правда. Хоча, я це ще з’ясую. Угоду я складу сьогодні ж, і завтра вранці підпишеш. Якщо спитають, чому тебе не бачили в башті тіневарти – скажеш, що шукала її й вирішила спитати дорогу в офіцера, котрого випадково побачила і, по щастю, ним виявився той, в учні до кого ти й хотіла потрапити. Чому в моєму маєтку? Тому що, шукати помешкання вночі – було не кращою ідеєю. Потім розберемось. Жити, – він хижо всміхнувся, – будеш в покоях, з яких без мого дозволу вийти не вдасться – навіть не пробуй, якщо не хочеш отримати травми. На вікнах – пастки. На дверному замку – пастка.

– Не думали, що для ваших слуг буде дещо дивним: учениця, котру утримують, як заарештовану? – стемнілими очима блимнула на нього Саолін.

– По-перше, мої слуги – не твоя турбота, – роздратовано відрізав їй командор. – По-друге, в мене працюють лиш ті, хто вміють мовчати і не ставити зайвих питань. З жінок – лиш кухарка, але далі кухні вона свого носа не потикає. Тому, не раджу намагатись поговорити з ними, аби попросити допомогти втекти – все одразу ж стане відомо мені, – криво всміхнувшись, він розвернувся і рушив до дверей: – Артоле! – судячи з того, що на поклик з’явився управитель, це було його ім’я. – Проведи гостю до її покоїв. Якщо їй буде щось потрібно з речей – надаси їх.

Опанувавши себе, Саолін вирішила не демонструвати зайвих емоцій, щоб не радувати цього типа, тому, підвелась з крісла спокійно і з гідністю, навіть вичавивши з себе ввічливу усмішку:

– Доброї ночі, командоре!

– І вам, вейрі Тамеріс! – досить їдким тоном відповів той.

Покої виявились цілком пристойними і складались з маленької вітальні та трохи більшої спальні, з якої, по щастю, були двері до ванної кімнати. Мінімум меблів і суворий інтер’єр в холодних тонах, ніби навмисне зроблений таким, щоб кожен, хто тут опиниться, не почувався затишно. Але зараз Саолін турбувало лиш одне – виспатись після дуже нервового дня.

– Вейрі ще щось потрібно? – беземоційним голосом поцікавився управитель.

– Вода, щоб попити.

Він мовчки кивнув на столика у вітальні, де стояв кришталевий графин і срібний келих поруч:

– Щось ще?

– Якщо раптом мені знадобиться щось, про що я не подумала зараз?

– Біля ліжка – дзвіночок. Подзвоните в нього – мій так само задзвонить, – і знов жодної емоції, ніби йому було все одно, навіть, якби його змусили піднятись посеред ночі.

– Дякую! – залишатись в компанії настільки непривітної людини довше, ніж було необхідно, їй не хотілось.