Розділ 3

Поки вони йшли доріжкою, вздовж якої тягнулись кущі білих азалій, Саолін, мерзлякувато поводячи плечима з відчуття власної чужорідності тут, роззиралась довкола. По всьому було видно, що хазяїн цього маєтку не те що не бідний, а й належить до знаті. І тільки тут в неї в голові склалось все, що вона почула, але з переляку пропустила повз вуха: командор, ім’я – Бреннар, знайомство з принцом. Перед нею був не просто офіцер тіневарти: перед нею був дійсно сам командор – Бреннар Рунар! Відомий мисливець на вогняних феніксів. Жорсткий і безкомпромісний. А ще… позашлюбний син короля, хоч і старший.

Та вона просто щасливиця! В перший же день свого перебування в столиці: втратити захисний артефакт і втрапити до рук тіневарти! І не просто до когось з них, а до головного вартового. Таке враження, що доля вирішила позбиткуватись з неї. Хоча, зважаючи на те, що залишилась живою, можна й щасливицею назвати. Проте, вираз обличчя командора не обіцяв їй ніяких приємностей – скоріше, навпаки. А її «живість» він міг цілком швидко виправити, і ніяка її підготовка до подібного не врятувала б. Інакше, вона зараз мала бути вільною.

В холі будинку їх зустрів управитель – кремезний жилавий чоловік років п’ятдесяти. Його чорне волосся, попри вік, навіть не зачепило сивиною. Складалось враження, що її просто відлякнуло його суворістю, котра прозирала в кожному русі й погляді. І, якби не знати – хто він – управителя можна було б прийняти за воїна.

– Ваша Світлосте! – шанобливо кивнувши, він перевів погляд на дівчину та мовчки очікував розпоряджень господаря.

– Накажи приготувати особливу кімнату для моєї гості й принести вечерю на двох до кабінету! – віддавши розпорядження, офіцер вже більш стримано повів дівчину вглиб будинку, ніби не хотів демонструвати її статусу підозрюваної, чи заарештованої.

Поки проходили повз холл, Саолін відмітила, що всередині теж стояли великі вазони з азаліями, але пломенистих кольорів: від ніжно-помаранчевих до насичено-червоних з брунатною окантовкою, що палали посеред зелені листя маленькими вогниками. Чорна кам’яна підлога з золотавими іскорками ще більше підкреслювала яскравість квітів. А великі вікна мали властивість створювати м’яке світіння в нічний час, від чого листя кущів вигравало його відблисками. Але від цієї розкоші Саолін пробирало холодом: це був не її дім. Це був дім її потенційного ката.

Кабінет знаходився у правому крилі маєтку і сполучався з великою бібліотекою. Тут була лиш одна квітка – чорно-фіолетова лілея, і в Саолін вона викликала нудотно моторошне відчуття. Хоча, тіневартовому така й пасувала.

За зачиненими дверима командор вже не особливо церемонився і, цупко вп’явшись п’ятірнею в передпліччя, підтягнув дівчину до крісла та досить безцеремонно всадив у нього. Обійшовши масивний стіл з чорного дерева, він дістав щось з шухляди і, повернувшись до дівчини, спритним рухом застібнув на її зап’ясті браслет з чорненого срібла:

– Це, щоб до твоєї голови не завітала ідея втекти з міста – кордон столиці не пропустить.

Саолін відсмикнула руку й розлючено блимнула на нього:

– Ви нічого про мене не знаєте, а поводитесь так, ніби я спалила половину Іґнерісу!

– Якби ти спалила половину Іґнерісу – ми б вже не розмовляли! – похмуро відрізав їй командор й рушив до однієї з шаф, звідки дістав темно-димчасту сферу з моріонового кристалу, поставив на стіл й кивнув дівчині: – Клади на неї долоню!  

Саолін знала що це: артефакт, котрий розпізнавав ілюзії, тому поклала на нього руку без вагань – в цьому сенсі їй не було чого приховувати. Артефакт зблиснув єдиною іскоркою і… жодної реакції після цього. Офіцер похмурився ще більше:

– Хто ти?!

– Ви бачили мій жаропис. І в тому, що він не фальшивий, переконались також, – приховати обурення Саолін вдавалось погано. Зрештою, це було принизливо – постійно ховатись, коли ти ні в чому не винний.

Але всі її емоції розбились об незворушність командора:

– Хто твої батьки?

Дівчина знизала плечима:

– Вони загинули п’ятнадцять років тому під час повстання вогнефеніксів. Потрапили у вогняний шторм… – Саолін нервово смикнулась, намагаючись бодай пригадати обличчя своїх найрідніших людей, але час безжально витер їх з пам’яті, залишивши лиш якісь голоси, – …а після нього вже не розбирались – де чий попіл, і знищили все… щоб ніхто не переродився.

Командор вдивлявся в її обличчя, сподіваючись спіймати хоча б натяк на брехню, але його полонянка або говорила правду, або ж вірила в те, що говорить, навіть якби то правдою не було. П’ятнадцять років тому у двох провінціях дійсно спалахнуло повстання вогнефеніксів, котрі прагнули повернути владу, втрачену за одинадцять років до цього. Їх скинули після того, як в кількох містах було нещадно винищено чимало впливових сімей, що мали нещастя висловити бодай слово проти владного подружжя. За цим послідували масові пожежі, як акт залякування народу, але народ не став це терпіти й, очолюваний Таммелом Андором – феніксом темного полум’я – скинув божевільних правителів.

Під час першого повстання Бреннару було лиш чотири роки і він втратив свою матір так само, як ця дівчина. Але батьки не були одруженими, та й взагалі їхні шляхи розійшлись ще до його народження, тому, було просто щастям, що батько, після того, як посів трон Алларіну, знайшов свого сина й залишив при дворі. Його виховували як нащадка знатного роду, але ніколи не забували нагадати про походження: матір була феніксом, але не належала до аристократії. Зате він був живим символом сили королівської крові: його здібності переважали навіть батькові, через що доводилось постійно терпіти заздрощі молодшого брата – законного сина короля – Верана Андора.

Під час другого повстання Бреннару було п’ятнадцять і він заповзято рвався у лави воїнів, щоб власноруч помститись тим, через кого втратив матір. Але його не пустили, і він втік. Та, поки дістався провінції Фейлар – повстання придушили. А вже в шістнадцять його відправили до військової Академії тіневарти.