Розділ 2

– Командоре! – до офіцера підбігли троє солдатів. – Сарґорі в місті?!

– Вже ні! – презирливо викрививши губи, він витягнув руку й з неї посипався попіл. – Вона намагалась злетіти – довелось підпалити в польоті.

Саолін ошелешено спостерігала за цією виставою, взагалі нічого не розуміючи. Її дійсно ніхто не бачив, й вона не те що ворушитись – боялась дихнути, щоб і не помітили. Одне було незрозумілим: чому цей явно не схильний до сентиментів офіцер не тільки не вбив, а навіть не заарештував її?

– Можете бути вільні – ваше чергування завершилось! – вирвав її з роздумів командний голос рятівника, якщо він ним дійсно був. – З залишками я розберусь сам.

Ну, звісно! Попіл треба було також знищити, щоб не дати можливості переродитись наново – найстрашніше, що може загрожувати феніксу. Будь-якому!

Солдати, відсалютувавши командору, розвернулись і пішли, а він удав, що возиться з попелом, і Саолін дуже хотілось дізнатись – звідки він взявся в його руці? Як тільки провулок спустів, офіцер здійняв на неї погляд:

– Одяг є?

Дівчина здригнулась: вона встигла забути, що стоїть в чому на світ народилась й миттю прикрилась руками, які тепер, на щастя, могли спокійно рухатись.

– Там, – кивнула на сумку з вогнетривкої тканини, що валялась поруч.

– Одягайся! – його очі знов протинали її, але відвертатись він, схоже, не збирався.

– Може… ви… – несміливо спробувала вона йому натякнути, щоб відвернувся, але у відповідь почулось ледь не шипіння.

– Хочете, щоб сюди збіглись всі жителі столиці?! А ще краще – новий патруль!

Новий патруль її точно не влаштовував, як і жителі, котрі, по щастю, поховались у своїх домівках, а вони стояли біля стіни, на якій не було вікон. Помітивши, що тінь довкола неї почала рідіти, Саолін плюнула на нахабного глядача й швидко витрусила з сумки штани, сорочку, жилетку-корсет та легкі чобітки. Ці були також з вогнетривких тканин. Якби знала, що станеться напад – одяглась би в них. Але такий одяг був дуже дорогим і вона його берегла про всяк випадок. Тим більше, що перетворення у фенікса в такому одязі відбувалось довше – він погано трансформувався у пір’я.

Так швидко, як під буквально спопеляючим поглядом цього офіцера, Саолін за все своє життя ще не одягалась. Серце калатало десь в горлі й опустилось на своє місце, лиш коли вона затягнула корсет на жилетці. Тільки після цього здійняла збентежений погляд на свого чи то рятівника, чи то конвоїра.

– Йдеш зі мною! – карбував фрази, мов кригою прибивав. – І без жартів: вдруге тобі вже не пощастить.

Зараз їй точно було не до жартів, тому, мовчки кивнувши, рушила поруч з офіцером. Страшенно підмивало спитати – чому він її спочатку не вбив, а тепер… рятує? Якщо рятує. Чи варто все ж подумати про втечу?

Вони пройшли кілька провулків, які, як виявилось, вона встигла пробігти, поки не спалахнула, і вийшли до широкої вулиці. Вечір вже встиг накрити столицю Алларіну – Іґнеріс, і магічні ліхтарі щедро заливали своїм сяйвом центр міста, вихоплюючи багатство будинків знаті.

Білі стіни явно очищувались магічно. У скло високих вікон вплітались золотисті візерунки, створюючи додаткове мерехтіння довкола. А кожен дах вінчався спеціальним майданчиком для злету у формі фенікса. По таких дахах можна було одразу зрозуміти – хто був феніксом, а хто – звичайною людиною. І командор вів її до одного з таких будинків.

Та не встигли вони ступити на доріжку, що вела до будівлі, як поряд з ними зупинилась карета і звідти визирнув якийсь пещений молодик. Чорне волосся струменіло по його плечах, виграючи блиском у світлі магічних ліхтарів і роблячи й без того худорляве обличчя ще більш загостреним.

– Бреннаре! – гарно окреслені губи розпливлись досить кривим посміхом. – Ти спіймав нічну пташку? Не думав, що ти водиш їх до себе. Може, розважимось разом?

– Це – моя учениця, Ваша Високосте, – спокійним, але достатньо крижаним тоном осадив співрозмовника офіцер. – І я вже підписав угоду щодо неї.

Саолін ледь стрималась, щоб не закашлятись і від обурення, і від подиву. Сприйняти її за нічну пташку з будинку розваг?! За таке припущення вона огризнулася б і принцу. Але ще більше здивував офіцер: такі угоди передбачали повну безпеку учня, котрий мав жити в будинку свого вчителя. Саолін сама десять років жила таким чином в домі наставника. Поки не втекла, щоб знайти правду про себе.

– Учениця?! – тон принц лунав відвертим подивом і розчаруванням одночасно. Схоже, подібні розваги були для нього звичною справою, а відмови він не любив. – Мені не почулось?! Командор тіневарти взяв ученицю?! Навіть не учня?!

– Вам не почулось, Ваша Високосте! – кивнув офіцер. – Дівчина виявилась надто талановитою, щоб залишити такий талант без шліфування.

Принц навіть вийшов з карети. Високий, підтягнутий, він лиш плечима поступався командору. Наблизившись до Саолін, Його Високість несподівано вхопив її за підборіддя й схилився до обличчя:

– Гарненька в тебе учениця, Бреннаре. Але я зачекаю, поки ти її вивчиш, – він різко відпустив дівчину й хихотнув: – Сподіваюсь, навчиш всього! – різко розвернувшись, принц повернувся в карету, й та зрушила з місця.

Саолін скреготала зубами та відчувала, як полум’я знов підіймалось зсередини, починаючи клекотіти в горлі. Їй дуже хотілось його випустити, але вечірні сутінки раптом стали ще темнішими, вкутуючи її вже знайомим крилами тіні командора, і вогонь відступив, покірно поступаючись силі темного фенікса.

– Спокійно! – судячи з погляду офіцера, він вкотре був ошелешений проявом власної магії, тому, вхопивши дівчину за руку, мало не волоком потягнув до будинку.