Розділ 2

– Командоре! – до офіцера підбігли троє солдатів. – Сарґорі в місті?!

– Вже ні! – презирливо викрививши губи, він витягнув руку й з неї посипався попіл. – Вона намагалась злетіти – довелось підпалити в польоті.

Саолін ошелешено спостерігала за цією виставою, взагалі нічого не розуміючи. Її дійсно ніхто не бачив, й вона не те що ворушитись – боялась дихнути, щоб і не помітили. Одне було незрозумілим: чому цей, явно не схильний до сентиментів, офіцер не тільки не вбив, а навіть не заарештував її?

– Можете бути вільні – ваше чергування завершилось! – вирвав її з роздумів командний голос рятівника, якщо він ним дійсно був. – З залишками я розберусь сам.

Ну, звісно! Попіл треба було також знищити, щоб не дати можливості переродитись наново – найстрашніше, що може загрожувати феніксу. Будь-якому!

Солдати, відсалютувавши командору, розвернулись і пішли, а він удав, що возиться з попелом, і Саолін дуже хотілось дізнатись – звідки він взявся в його руці? Як тільки провулок спустів, офіцер здійняв на неї погляд:

– Одяг є?

Дівчина здригнулась: вона встигла забути, що стоїть в чому на світ народилась й миттю прикрилась руками, які тепер, на щастя, могли спокійно рухатись.

– Там, – кивнула на сумку з вогнетривкої тканини, що валялась поруч.

Офіцер підхопив сумку і, діставши з неї одяг, буквально перетрусив його, перевіряючи на наявність прихованих артефактів та, впевнившись у їхній відсутності, жбурнув дівчині:

– Одягайся! – його очі знов протинали її, але відвертатись він, схоже, не збирався.

– Може… ви… – несміливо спробувала вона йому натякнути, щоб відвернувся, але у відповідь почулось ледь не шипіння.

– Хочеш, щоб сюди збіглись всі жителі столиці?! А ще краще – новий патруль!

Новий патруль її точно не влаштовував, як і жителі, котрі, по щастю, поховались у своїх домівках, а вони стояли біля стіни, на якій не було вікон. Помітивши, що тінь довкола неї почала рідіти, Саолін плюнула на нахабного глядача й швидко почала натягувати штани, сорочку, жилетку-корсет та легкі чобітки. Ці були також з вогнетривких тканин. Якби знала, що станеться напад – одяглась би в них. Але такий одяг був дуже дорогим і вона його берегла про всяк випадок. Тим більше, що перетворення у фенікса в такому одязі відбувалось довше – він погано трансформувався у пір’я.

Так швидко, як під буквально спопеляючим поглядом цього офіцера, Саолін за все своє життя ще не одягалась. Серце калатало десь в горлі й опустилось на своє місце, лиш коли вона затягнула корсет на жилетці. Тільки після цього здійняла збентежений погляд на свого чи то рятівника, чи то конвоїра, котрий ще кілька хвилин вивчав вміст її сумки й, нарешті, дуже неохоче повернув.

– Йдеш зі мною! – карбував фрази, мов кригою прибивав. – І без жартів: вдруге тобі вже не пощастить.

Зараз їй точно було не до жартів, тому, мовчки кивнувши, рушила поруч з офіцером. Страшенно підмивало спитати – чому він її спочатку не вбив, а тепер… рятує? Якщо рятує. Чи варто все ж подумати про втечу?

Вони пройшли кілька провулків, які, як виявилось, вона встигла пробігти, поки не спалахнула, і вийшли до широкої вулиці. Вечір вже встиг накрити столицю Алларіну – Іґнеріс, і магічні ліхтарі щедро заливали своїм сяйвом центр міста, вихоплюючи багатство будинків знаті.

Білі стіни явно очищувались магічно. У скло високих вікон вплітались золотисті візерунки, створюючи додаткове мерехтіння довкола. А кожен дах вінчався спеціальним майданчиком для злету у формі фенікса. По таких дахах можна було одразу зрозуміти – хто був феніксом, а хто – звичайною людиною. І командор вів її до одного з таких будинків.

Та не встигли вони ступити на доріжку, що вела до будівлі, як поряд з ними зупинилась карета і звідти визирнув якийсь пещений молодик. Чорне волосся струменіло по його плечах, виграючи блиском у світлі магічних ліхтарів і роблячи й без того худорляве обличчя ще більш загостреним.

– Бреннаре! – гарно окреслені губи розпливлись досить кривим посміхом. – Ти спіймав нічну пташку? Не думав, що ти водиш їх до себе. Може, розважимось разом?

– Це – моя учениця, Ваша Високосте, – спокійним, але достатньо крижаним тоном осадив співрозмовника офіцер. – І я вже підписав угоду щодо неї.

Саолін ледь стрималась, щоб не закашлятись і від обурення, і від подиву. Сприйняти її за нічну пташку з будинку розваг?! За таке припущення вона огризнулася б і принцу. Але ще більше здивував офіцер: такі угоди передбачали повну безпеку учня, котрий мав жити в будинку свого вчителя. Саолін сама десять років жила таким чином в домі наставника. Поки не втекла, щоб знайти правду про себе.

– Учениця?! – тон принца лунав відвертим подивом і розчаруванням одночасно. Схоже, подібні розваги були для нього звичною справою, а відмови він не любив. – Мені не почулось?! Командор тіневарти взяв ученицю?! Навіть не учня?!

– Вам не почулось, Ваша Високосте! – кивнув офіцер. – Дівчина виявилась надто талановитою, щоб залишити такий талант без шліфування.

Принц навіть вийшов з карети. Високий, підтягнутий, він лиш плечима поступався командору. Наблизившись до Саолін, Його Високість несподівано вхопив її за підборіддя й схилився до обличчя:

– Гарненька в тебе учениця, Бреннаре. Але я зачекаю, поки ти її вивчиш, – він різко відпустив дівчину й хихотнув: – Сподіваюсь, навчиш всього! – різко розвернувшись, принц повернувся в карету, й та зрушила з місця.

Саолін скреготала зубами та відчувала, як полум’я знов підіймалось зсередини, починаючи клекотіти в горлі. Їй дуже хотілось його випустити, але вечірні сутінки раптом стали ще темнішими, вкутуючи її вже знайомим крилами тіні командора, і вогонь відступив, покірно поступаючись силі темного фенікса.

– Спокійно! – судячи з погляду офіцера, він вкотре був ошелешений проявом власної магії, тому, вхопивши дівчину за руку, мало не волоком потягнув до будинку.