Розділ 1

Саолін, ще тільки в’їхала в місто, відчула, як затремтів захисний артефакт. А він ніколи не підводив її! Міг нагріватись в присутності таких самих феніксів, як і вона, але не здригався. Зараз же, його наче лихоманило, віддаючи в ключиці вібрацією, і це нервувало, оскільки було незрозумілим. Він не мав, в принципі, відчувати когось – це було лиш побічною його дією і дуже незначною. Він мав захищати її від некерованого прояву власної магії, і вибухнути полум’ям посеред столиці – було найгіршим, що могло статись.

Якомога скоріше покинувши диліжанс, дівчина змішалась з натовпом, що юрмився довкола перевізників, і поспішила до найближчої вулички, де людей було не так багато, як на центральній. Її дратували незвичні, після досить усамітненого життя, запахи коней, спітнілих людей та доторки і штовханина. Затиснувши в кулаці кулон, вона мало не бігла, шукаючи більш-менш пристойний будинок, де можна було винайняти кімнату. Але артефакт тремтів все більше і вона, захоплена страхом викриття, не одразу почула погрозливий шурхіт важкої тканини позаду.

Удавши, що поправляє чобіток, Саолін нахилилась й непомітно озирнулась: просто за нею йшов високий плечистий чоловік з темно-русявим волоссям в характерному плащі тіневарти з емблемою чорного фенікса на плечі – емблемою тих, хто полював на таких, як вона.

Кулон завібрував востаннє, ледь не вириваючись з руки, і розлетівся, боляче впинаючись друзками в долоню. Жах викриття охопив її, болісно вгризаючись у свідомість до потемніння в очах. Насилу тамуючи напад паніки, Саолін випрямилась і рушила далі, плекаючи хитку надію, що не зацікавила незнайомця. Але не встигла вона зробити й пів кроку далі, як їй в спину врізався його оклик:

– Вейрі* кудись надто поспішає?

Вейрі дуже поспішала, але представнику влади прийнято було відповідати. Вирівнюючи дихання й молячись всім творцям магії, Саолін повернулась:

– Хочу встигнути до ночі знайти житло.

Вона, як могла утримувала закляття приховування сутності – останнє, що залишалось між нею і викриттям. Але основні сили йшли на стримування власного полум’я, що рвалось зовні і, якщо їх забракне, цьому тіневартовому не доведеться навіть напружуватись, щоб розпізнати її справжню сутність.

А офіцер прискіпливо вдивлявся в неї. Його відкрите приємне обличчя різко контрастувало з холодним поглядом жорстких сірих очей. Він, здавалось, пронизував її наскрізь, дістаючись найпотаємніших закутків душі, ніби вже підозрюючи в чомусь.

– Вам варто поспішити: ніч – не час для прогулянок. За два квартали звідси знайдете досить ошатний будинок з синьою вивіскою, де зображено дві кружки глінтвейну. Там безпечно знімати кімнату.

– Дякую, офіцере! – Саолін розвернулась йти, але, схоже, щастя цього дня було не на її боці.

– Ви з Фейлару? – питання просто пришпилило дівчину до бруківки, змушуючи знов затриматись.

Складно було сплутати представника феніксів зоряного пилу з кимось іншим: чорне волосся з червоними пасмами і темно-сині очі, мов нічне небо ледь підсвічене зорями – характерні ознаки жителів півночі Алларіну. Вони вкрай рідко змішували свою кров з феніксами інших провінцій, а, тим більше, зі звичайними людьми. От тільки в Саолін з дитинства з’являлись прояви магії вогняних феніксів – тих, кого нещадно винищували, тому вона й носила артефакт, що утримував прояви не її стихії.

– Так, офіцере, – кивнула, відчуваючи, як кляте полум’я клекотіло вже майже під горлом.

– Ваш документ! – його тон резонував небезпекою, але ігнорувати вимогу було ще небезпечніше.

Дівчина дістала жаропис – мідяну овальну пластину, на якій проявлялись написи, що засвідчували особистість (в чужих руках написи не з’являлись), і простягнула, мало не відсмикнувши пальці, з кінчиків яких несподівано зірвався ледь помітний димок.

– Саолін Тамеріс, – офіцер прочитав її ім’я і тут же забрав пластину, щоб запевнитись в тому, що це не підробка, напис на якій, не зникав, опинившись в чужих руках. Але, як тільки пластина втратила контакт з долонею хазяйки – вона одразу ж очистилась. Ще раз окинувши дівчину прискіпливим поглядом, він повернув їй жаропис і кивнув: – Не затримую, вейрі Тамеріс.    

Забравши документ, Саолін ледве стримала видих полегшення й нарешті рушила в тому напрямку, що їй вказав офіцер, але, варто було завернути за ріг, як вона роззирнулась і, не помітивши нікого, припустилась з усіх ніг. Їй треба було відбігти якомога далі, хоча й це могло не врятувати, адже тіневартові відчували прояви вогняної магії на дуже великій відстані. А цей офіцер був надто близько.

І вогонь зрадив її, спалахнувши в одну мить та перетворюючи на палаючий смолоскип. Полум’я здіймалось високо, шугаючи ледь не під самі дахи. Стугоніло у вухах, майже перекриваючи своїм гулом крики зляканих мешканців, що доносились з вікон і дворів, і хтось, зрештою, вигукнув: «Сарґорі*!» Слово, що падало смертельним клеймом. Слово, в яке вкладали найбільшу ненависть до тих, хто міг спалити заради розваги. Слово-вирок для вогнефенікса.

Тепер, навіть, якби чуття того офіцера підвело, не почути крики він не міг – не так далеко вона відбігла. А, якщо підтягнуться і його підлеглі, втекти не пощастить взагалі.

Залишалось тільки перетворитись птахом і полетіти, але через її нестабільну магію з цим виникали проблеми: кожного разу, коли відбувався викид магії вогняного фенікса – вона надовго втрачала здатність обертатись. І цей випадок не був виключенням.

Саолін кинулась вперед – вибору в неї все одно не було. А залишатись на місці означало гарантовано потрапити до лап тіневарти. І не мало значення, чи її заарештують, чи вб’ють на місці: арешт, рано, чи пізно, все одно завершився б смертю. Якщо ж пощастило б тікати до моменту, коли полум’я згасне – з’являвся шанс обернутись і зникнути. Мізерний, та все ж.

Але сховатись в наступному провулку вона не встигла – чорна тінь наздогнала раніше, повністю знерухомлюючи її: