Частина 33

Стежина вела вздовж лісу, вона освітлювалася проміннями сонця. Тут панувала тиша, похмура, гнітюча. Жваник не чув жодного співу птахів, жодного шурхоту живих істот.  І це насторожувало, адже ще не так давно, коли вони прямували з друзями до Лівберда - тут було багато живності, а зараз про них тут нічого не нагадувало. 

Вийшовши з лісу він попрямував знайомою йому стежиною, яка вела до Синевиру. Жваник йшов декілька годин без зупину, адже хотів встигнути повернутися до Лівберду якомога швидше. Неприємне відчуття підказувало що тут щось не так. Він стояв на пагорбі, з якого виднілося його селище й побачив великий згусток диму. 

– Дідько! – стиснувши міцно зуби від злості вигукнув чоловік та чимдуж помчав до селища.

Він обережно перебирався по Синевиру, щоб розвідати ситуацію. Деякі будинки були згорілі, а деякі ще тліли. Жахливе видовище, від якого злість ще більше переповнювала його. Він хотів вийти із закутка, проте швидко шмигнув назад, коли почув голоси неподалік.

– Непогана здобич. – скрізь сміх промовив якийсь чоловік. – Ну що, хвойдо, зараз ти мене добре розважиш і можливо я збережу тобі життя. А як будеш пручатися, то розважиш всіх наших воїнів. – Жваник почув крик дівчини й обережно визирнувши із-за стіни вирішив поглянути скільки їх там. Він побачив двох чоловіків, які були одягнуті в сірі обладунки, а поверх накинуті шкури лисиць. Обличчя чоловіка, що тримав дівчину за волосся було потворне від шрамів, волосся засмальцьоване, спадало до плечей. Інший був лисий, одне око було повністю було білим, скоріш за все отримав це поранення в бою. Їхні зуби були гнилі, коричнуватого відтінку. Русява дівчина, яку тримали за корені була заплакана та намагалася вирватися із міцної хватки виродка. Вона вдарила лисого чоловіка в пах і той впав на коліна скорчившись від болю.

– Норовиста. Мені такі до вподоби. – він міцніше стиснув її волосся та повернув її до себе обличчям, після чого провів по щоці язиком від чого дівчина скривилася від огиди.

Жваник вирішив скористатися нагодою доки воїни втратили пильність, він обережно дістав кинджал з футляра, який був над його чоботом та вистрибнувши з укриття кинув кинджал в голову покручу, який звалився на підлогу звільняючи дівчину, яку тримав. Інший підвівся на ноги та дістав свій меч.

– Ти мрець! – вигукнув той дивлячись озлоблено на Жваника.

– Здається ти сплутав мене зі своїм другом. – з лукавою посмішкою сказав Жваник дістаючи свій меч прокрутивши його в руці. – Та ти не хвилюйся, дуже скоро ти з ним возз'єднаєшся в пеклі. – чоловік ступав по колу слідуючи рухам противника, проте щойно лисий чоловік хотів кинутися на нього, як дівчина схопила каменюку та вдарила його по голові, а коли той впав то вона з криками продовжувала бити його знову й знову. – Гей, гей. Досить! Гадаю йому вистачить. – він підійшов до дівчини та обережно взяв її за руки, не даючи вдарити лежачого знову.

– Вони вбили мою родину, нікого не залишили. Всі вони.. – вона розплакалася не в змозі сказати більше нічого.

– Тихо, тихо. Все гаразд. – він пригорнув її до своїх грудей та гладив її волосся заспокоюючись. – Хтось ще вижив, окрім тебе? – запитав Жваник, коли дівчина нарешті заспокоїлася.

– Всі жінки, діти та старики, які встигли дістатися до церкви мають бути там. – вона поглянула своїми сірими очима на Жваника, які висохли від сліз. – Я повернулася за родиною, коли побачила розбійників, хотіла забрати їх до церкви, там є таємне сховище, куди всі заховалися, щоб перечекати наліт. Та коли я повернулася, то вони всі були мертві. – її очі знову стали скляними. – Як і решта, хто намагався відбиватися від них. Чоловіки, які могли тримати зброю в руках билися до останнього, проте ті кого вони не вбили втекли, щоб врятуватися. – вона вся тремтіла від страху згадуючи це жахіття. – Розбійники забрали все награбоване та пішли геть, лише деякі лишилися, щоб перевірити чи залишився хтось живим, вони не хотіли залишати свідків.

– Моя мама була тут, її звати Антоніда. Де вона? – розгублено дивився чоловік в надії, що мати встигла дістатися укриття.

– Я знаю її, староста селища забрав її до церкви, адже вона лежача й нікому було забрати її. Та у неї не було таких дорослих синів. – зіщулившись промовила дівчина та з недовірою поглянула на чоловіка відсторонившись від нього. – У неї лишився лише один син, якому було не більше п'ятнадцяти. І ти точно не схожий на нього. – вона зробила декілька кроків назад очікуючи підступу від незнайомця.

– Щось не пригадую тебе в нашому селищі, дорогенька. Тож я теж маю багато питань до тебе. – насупивши брови сказав Жваник. – Як твоє ім'я? Ти точно не місцева, навіть не думаю дурити мене! – він стояв на місці дивлячись на перелякані очі дівчини.

– Аліпія. – тремтячим голосом сказала вона ковтнувши ком, який стояв у горлі. – Я нещодавно повернулася в селище, батьки відправили мене навчатися мольфарству, коли мені було дванадцять. Повернулася декілька днів тому. – вона була налякана, чоловік відчував, що вона говорить щиро.

– Я - Жваник, не кращий момент для знайомства, проте... – він не зміг договорити, дівчина перебила його обурюючись.

– Це не так! Ти не дуже схожий на п'ятнадцятирічного хлопчину. З тебе кепський брехун. – дівчина схопила невеличку колоду та жбурнула у Жваника. – Хто ти й навіщо тут? Ти прийшов з ними?! – чоловік перехопив рукою колоду, яка летіла в нього та стиснувши її розломив на дві частини.

– Не випробовуй мого терпіння, люба! Яки я був з цими розбійниками, то ти давно б була мертвою!  – він пропалював поглядом Аліпію, яка охнула коли той зробив крок уперед. – Це важко пояснити, тому не намагатимуся. Я тут прийшов у справах, то ж не бійся, довго не затримаюся. – він розвернувся та пішов повз згорілих будинків, він сподівався, що корчма вціліла інакше все це було марно. Він дуже хотів бачити матір, проте йому було достатньо знати, що з нею все добре. В церкві надійне сховище, яке не раз рятувало їх від набігів. За роки, які він провів з Делін він навчився багато чому й одне втямив дуже добре: немає нічого важливіше місії, від якої залежить доля Світу.