Частина 27

Жваник зупинився біля входу у фортецю й задумавшись на якусь мить, він вирішив піти до саду, розвіятися перед сном.

Він прийшов до місця, через яке вперше увійшов сюди із друзями й підійшовши до сходинок, які покриті квітами присів знявши свого капелюха та втупившись очима у вечірнє небо, на якому де-не-де почали з'являтися зірки. Йому подобалося милуватися небом, воно дарувало йому деякий спокій.

Він відчув кроки неподалік й обернувся навколо. Вітер піднявся й вирвав із рук хлопця капелюх.

– Ні! – намагаючись схопити його закричав Жваник. Проте помітив, як із сяючого кола з'явилася рука, яка міцно стиснула капелюх. З кола вийшла Делін, не приховуючи своєї присутності.

– Що ти тут робиш? – здивування було важко приховати, адже хлопець ніколи не бачив подібного.

– Здається це твоє. – не даючи відповіді на питання сказала жінка протягнувши до нього головний убір, який він ледь не загубив. – Не розумію, чим приваблює тебе цей потворний капелюх. – розглядаючи його з деяким подивом промовила Делін.

– Для мене це більше ніж капелюх. – з сумом промовив Жваник притуляючи його до себе.

Його очі, які завжди випромінювали радість та безтурботність змінилися - вони стали пониклими, наповнюючись болем, який Делін не могла не помітити.

– Це все, що від неї лишилося, так? – присівши поряд на сходинках біля парубка запитала жінка дивлячись в далечінь.

– Його звали Деян. – відповів Жваник занурюючись у спогади свого дитинства. – Він мій старший брат. Завжди був веселий, добрий та працьовитий. Він був для мене всім. Ми з ним дуже різні - він був високий, мужній, сміливий та сильний - що про мене не скажеш. Я завжди боявся всього на світі, а через мою вагу всі діти в селищі насміхалися наді мною, били, знущалися. Він часто захищав мене та говорив, що це не моя провина. Говорив, що кривдники не бачать в мені моєї доброти та чистих намірів. Я не слухав його, злився на все й багато їв, через що більше набирав вагу. Одного дня діти бавилися на галявині й покликали мене. Я був безмежно щасливий, адже мене ніколи не кликали гратися з ними. Проте, через свою довірливість я потрапив у пастку. Старші хлопці прив'язали мене до дерева у лісі та побили, вони не розрахували сили й переламали мені декілька ребер та залишили в лісі. Мене знайшов Деян. Я ледве дихав через рани, він приніс мене до лікаря й мене врятували. Я довго не виходив на вулицю через свій страх, брату сказав, що не пам'ятаю хто це зробив. Боявся, що у нього будуть проблеми через це. Бо один із хлопців - внук священника нашого селища. Ніхто б не повірив, що він на це здатний, адже він був зразковим хлопцем, ходив до церкви, добре вчився. Він ходив до класу з моїм братом й одного дня він дізнався, хто зробив це зі мною. Випадково підслухав, як цей виродок хвалився перед друзями. Деян в гніві побив його так сильно, що той ледь не помер. Його вдалося врятувати, проте мого брата кинули у в'язницю, де він захворів на Ному. Там були жахливі умови, тому хвороба дуже швидко прогресувала. Я довго винив себе після смерті брата, бо він був один з тих, кому було не байдуже до мене. Я втратив не тільки брата - тоді я втратив частину моєї душі та спокою. Якби не моя слабкість - він був би живий. Він був улюбленим сином батьків, вони дуже сильно переживали цю втрату, а батько помер не витримавши цього болю. Для моєї матері - смерть батька стала останньою краплею. Вона занедужала, почала хворіти, а останніми роками зовсім злягла. Мені довелося покинути школу, щоб забезпечувати її ліками та їжею. Орися та Юнона завжди мене підтримували, особливо після останніх подій. Вони приходили до мене щодня, ні на мить не давали почуватися самотнім. І одного дня я здався. Я повірив, що не все втрачено, що життя йде далі і я мушу прожити це життя за всю свою родину. Вони живі, доки вони є у моїй пам'яті. Шкода, що моя мама втратила цю надію безповоротно забувши, що у неї залишилася ще одна дитина, якій потрібна її підтримка та любов. Мені було важливо чути, що це не моя провина та ці слова говорили мені інші - Юнона та Орися. Я не виню матів в цьому, ці події зламали її й в цьому я відчуваю свою провину. Цей капелюх - єдине, що залишилося від брата, адже батьки спалили все не маючи сил дивитися на речі, які нагадували померлого Деяна. Він ніколи не розлучався з цим убором й коли я його ношу, то відчуваю ніби він зі мною, поруч. Спостерігає за мною й продовжує жити в моєму серці. Дивно, як деякі непотрібні для інших речі стають для тебе дечим більшим. – Жваник закінчивши свій монолог одягнув капелюх та поглянув на Делін, яка задумавшись сиділа дивлячись на лист, який крутила у своїх руках

– Розумію. – обірвала вона коротку тишу. – Її звали Яра. Мою доньку вбили на моїх очах, відьма перерізала їй горло, а я стояла й нічого не могла вдіяти й за це я себе буду винити все своє життя. Смерть - мій порятунок від цієї провини, бо я мала захищати своє дитя, а я не впоралася. Цей лист - єдине, що лишилося після того жахливого для нас з чоловіком дня. Цей малюнок - останнє, що вона намалювала незадовго до.. – вона запнулася на якусь мить не в змозі вимовити це в голос. Вона розвернула малюнок, який був потертий з усіх боків та трішки порваний по краях. На ньому був намальований будинок, біля якого стояли жінка, чоловік та білява дівчина. Вона обережно провела тремтячою рукою по малюнку стримуючи порив сліз, яким вона не давала вирватися. – Найжахливіше те, що Юнона - точна її копія зовні. Коли я дивлюся на неї, то бачу свою доньку, яку я ніколи більше не поверну. Це як різати по незагоєним ранам, які ще не припинили кровоточити. Бачити щодня обличчя доньки й розуміти, що це не вона - нестерпно боляче. Мабуть - це моя кара за всі гріхи, проте я такого не побажаю, навіть найзапеклішому ворогу. Втрачаючи своє дитя - мати втрачає свою душу й серце залишаючи в тому місці порожнечу, яку неможливо заполонити нічим. Таке не забувається. Я живу на цьому світі дуже давно, проте цей біль я відчуваю не менше, ніж в той день, коли її втратила. Твоя мати любить тебе, повір мені. Адже я теж колись була матір'ю. Просто вона не знайшла сили змиритися з цим болем та прийняти його, як частину своєї долі. У мене пішли на це сторіччя, хоча біль все одно не вщух. Я навчилася з цим болем співіснувати, проте я - воїн ордену й біль - частина мого життя, а твоя мати потребує підтримки, того хто витягне її з цього стану. Я знаю чудового мольфара, він зможе їй допомогти. Проте, зараз у нас важкий шлях попереду, результат проходження якого або згубить світ, або його врятує. Щойно ми покінчимо з цим я обіцяю, що допоможу твоїй мамі, бо знаю, що вона відчуває. Ти сильний хлопчина, якщо зміг ужитися з цим болем. Ти борець, воїн в середині. Насправді ти сильніший ніж здається, просто ще не усвідомив цього. – Делін встала та рушила в сторону фортеці залишаючи хлопця сидіти на самоті.