Частина 26

Клавдій вибіг на вулицю, проте не побачив нікого.

– Куди ж ви поділися, щоб його? – оглядаючи все навколо промовив до себе чоловік.

– Як ти туди заліз, колобок ти перебродивший?! – корчмар почув крик Делін, тому він побіг ліворуч на зустріч звукам.

Щойно Клавдій прибіг, то побачив, як Жваник тримається за гілку дерева, міцно обхопившись за неї руками та ногами. 

– Давай, злізай! Я тебе помилую і не вб'ю, а тільки переламаю всі кісточки та вирву твого довгого язика! Злізай, колобку, бабуся прийшла! – Делін схопила яблуко, яке лежало на землі під цим деревом та жбурнула у Жваника. Проте, гілка дерева тріснула, через що хлопець трішки опустився нижче і яблуко не влучило в нього.

Гучно вилаявшись Делін пішла геть махнувши на хлопця рукою. Щойно вона зникла з поля зору Жваник спробував злізти з дерева, проте закляк поглянувши в низ. Клавдій гучно видихнув та підійшов ближче до дерева, він торкнувся долонею стовбура і проговорив заклинання, після чого дерево почало опускатися нижче. Торкнувшись ногами землі хлопець полегшено видихнув та поправив капелюх, який трішки перекосився.

– Ти навіщо виводиш Делін із себе? Я б ще зрозумів аби це був звичайний воїн ордену, там у тебе малесенький шанс з мільйона міг би бути, але доводити до сказу безсмертну. – Клавдій поцокав язиком. – Ти або безстрашний або дурний. І судячи з того, що мені довелося знімати тебе з дерева - варіант "другий". – чоловік присів на землю обпершись спиною об дерево, яке вже стало звичайного розміру, а Жваник плюхнувся поруч жуючи соломинку. – Вона не вміє дружити, то ж уяви що вона може зробити, якщо її розгнівати.

– Ти помиляєшся. – пильно дивлячись на сонце, яке почало ховатися за горизонт промовив Жваник. – Вона відчуває все те, що і ми, адже безсмертя не зробило її черствою. Просто вона не хоче звикати до людей, тому їх відштовхує не даючи можливості пізнати ні себе, ні інших. Безсмертя змінило її життя - це очевидно, проте наші життя у порівнянні з її як соломинка в піщаному "морі". У тебе є близька людина? – повернувся хлопець до корчмаря та запитав.

– Так, є. – трішки задумавшись сказав Клавдій.

– Як би ти почувався, як би її не стало? – корчмар застиг на секунду й тільки потім відповів:

– Жахливо.

– Тільки уяви скільки болю носить Делін. За своє життя вона пізнала багато людей, але й втратила не менше. Подивися в її очі - вони розкажуть краще про біль у її серці, ніж слова, які вона нам говорить, щоб відштовхнути. Вона говорить, що ми для неї занози в дупі, проте все одно забрала нас із собою та привела сюди, щоб нас захистити. Я погано її знаю, проте очі розповіли мені про неї достатньо, бо я можу уявити, який біль на смак, коли втрачаєш когось. Я вже бачив такий погляд - порожній, ніби вся надія на краще померла. Цей погляд я бачив щодня у відображенні свого дзеркала. Я кричав, що зі мною все гаразд, а насправді так не було. Проте, мої друзі не покинули мене, вони підтримували не зважаючи на те, що я їх проганяв, і за це я буду їм вдячний, бо тоді я ледь не загубив себе. – Клавдій довго дивився на парубка й не міг навіть уявити, що за маскою веселого хлопця міг ховатися такий чуйний та розумний парубок. Жванику вдалося те, що не вдавалося Клавдію багато років - розгледіти справжню Делін. Жваник виплюнувши соломинку встав та пішов у бік замку насвистуючи дивну мелодію.

Вони не знали, що за порталом, за ними спостерігала Делін, яка почула кожне сказане ними слово.