Частина 25

– Це ж скільки тобі років, стара? – Жваник вже пів години плентався із Делін по бібліотеці, яка не могла здихатися від нього. 

– Ще раз так мене назвеш - відріжу твого язика. – жінка закотила очі від чергового питання допитливого хлопця.

– То скільки? – ніяк не заспокоювався він.

– Дивлячись, з якого боку поглянути. Мені тридцять п'ять, точніше я застрягла саме в цьому віці. Інше питання: скільки я живу на цьому світі? Я давно припинила рахувати, якщо чесно. Можливо, двісті чи триста років. Можливо, більше. – Делін на мить застигла поглядом на книзі, адже вона давно не думала над цим питанням.

– Тобто, чисто гіпотетично тебе можна називати прабабцею? – почісуючи потилицю та зобразивши задумливий вигляд сказав Жваник.

– Що ти сказав? – Делін насупила чорні брови та схопивши книгу врізала по його макітрі щосили.

– Точно, як моя прабабця! Навіть б'єш, як вона. – тільки зараз хлопець зрозумів, як це прозвучало. Адже Делін вже стиснула кулак, щоб врізати йому, проте хлопець відразу пригнувся й жінка пробила рукою дерев'яний стіл наскрізь.

– Ну все, вошивий засранцю, ти догрався! Зараз я так надеру твій зад, що тобі пекло здасться райським містечком, Ромео! – Жваник чкурнув до виходу з бібліотеки тримаючи свій капелюх, який ледь не злетів від його швидкого бігу.

– Молися, кулька навозного жука, тобі торба! – жінка вискочила за ним та помчала по коридору за хлопцем.

Він так біг, що ледь не збив з ніг Клавдія, який йшов на зустріч.

– Куди так поспішаєш, Жванику? – ледь втримавши рівновагу запитав корчмар.

– Бабця сказилася! – це все що він вигукнув, перш ніж зникнути за поворотом.

– Хто? – не розуміючи нічого запитав сам про себе Клавдій.

– З дороги! – крикнула Делін відштовхуючи корчмаря до стінки.

– Халепа. – піднявши очі до стелі проговорив Клавдій. – О, Боги, чому ви не нагородили його розумом. – І швидко побіг за Жваником та Делін, бо він як ніхто знав, чому не можна гнівити цю жінку.