Частина 19

– Рада бачити тебе Орест, шкода, що за таких обставин. – промовила Делін міцно обнявши воїна, який стояв попереду. – Що ви тут робите? Невже, Жриця надіслала вас за нами? – запитала жінка відсторонюючись від Ореста.
– Гадаю, тобі відомо про останні події, які відбуваються. Тому, Орден був вимушений вжити деяких заходів, ми поставили магічні мітки навколо Лівберда аби засікти потужну магію, яка буде в цих околицях. На тебе та на Клавдія не спрацювали б ці мітки, як і на решту воїнів Ордену, отже хтось з них володіє неконтрольованою магією. – він недовірливо поглянув за спину Делін, за якою стояли Орися, Жваник та Юнона. – Судячи з того, що тебе це не здивувало - тобі про це відомо. Що ж, ходімо, Жриця зачекалася.
 Всі пішли слідом за воїнами, які супроводжували їх до міста. Зайшовши в Лівберд, Юнона розглядала жителів, які дуже різнилися від жителів Синевиру. Вона побачила багато озброєних воїнів, в бордових костюмах, та мантіях, які ходили по місту. Дівчина не могла не помітити, що в них були татуювання, як у Делін - змія огорнута навколо чаші. У деяких воїнів були неймовірно сині очі, які ніби світилися сяйвом, у деяких вони були жовті, як у змій, що трішки лякало Юнону, адже вона ніколи не бачила таких очей у людей. Вона помітила на собі погляд, обернувшись дівчина побачила, як на неї дивився чоловік, його хвилясте волосся було сірого кольору, а борода чорною, вона дивилася в його сірі очі та не могла відвести погляду, над лівою та правою бровами були два шрами, а за темно-фіолетовою мантією вона побачила срібні обладунки, які перепліталися з темно-фіолетовою тканиною. Чоловік не викликав у Юнони страху, лише цікавість.

  
– На кого ти там дивишся? – запитала Орися, проте коли Юнона обернулася знову на місце, де щойно стояв чоловік, то вона вже не побачила його там.
– Просто розглядаю місцевість. – посміхнулася подрузі та пішла далі.
Йдучи містом вони бачили гарні будинки, які стояли один біля одного, всі вони були по своєму гарні, один будинок був обплетений квітами, що майже не давав розгледіти цеглу, інший будинок був зведений з червоного дерева, на балконі якого росли різноманітні квіти. Також вони проходили повз базару, на якому продавали багато дивних фруктів, овочів, одяг, який вона не зустрічала у своєму поселенні. На них ніхто не звертав уваги, всі були заклопотані своїми справами. Вийшовши з центру міста вони майже не зустрічали людей, воїни привели їх до великої стіни, які огороджували все місто, цю стіну огорнула лоза, яка хаотично перепліталася між собою. Орест підійшов до стіни та торкнувшись її промовив щось тихо, після чого стіни розійшлися в різні боки даючи можливість їм пройти. Увійшовши через стіну вони побачили гарний сад, а попереду кам'яний замок. Навколо все цвіло різними квітами, деякі з квітів ловили мух та комарів, які сідали на них. Юнона відчула жіночий, оксамитовий голос у своїй голові:
– "Вісниця.. Вісниця". – голос то наближався, то віддалявся. – "Прийшов твій час відкрити світло та впустити у своє серце. Темінь підступно наближається та огортає твою душу чорною тінню. Вже близько, Юноно.. Вже близько..." – голос почав стихати на останніх словах, вона обернула голову до арки, на сходинках якої сиділа велика, сніжно-біла кішка, з довгою шерстю. ЇЇ очі були світло-зелені, на шиї висів медальйон - синій, круглий камінь з білими цяточками, який був огорнутий синіми та жовтими каміннями. Кішка сиділа серед квітів, які росли по всій арці та сходах, на кішці була накинута фіолетова накидка. Вона дивилася на Юнону, а потім встала та граційно пішла по сходах.
 

– Хто це? – дивлячись в слід звірові запитала дівчина у Делін. – Я не бачила таких великих кішок. – не приховуючи подиву промовила Юнона.
– Її ім'я - Білара, згодом сама про все довідаєшся.
Двері відчинилися й перед ними постала жінка, на вигляд їй було не більше п'ятдесяти років, її волосся було світле, брови темні, її обличчя було витонченим, очі виразні, темно-сірого кольору, довга шия та пряма постава, вона була висока та на свій вік неймовірно гарною. ЇЇ біла сукня торкалася долу, талію огортав золотистий з синіми плямами пояс, правий кінець якого звисав до підлоги, а рукава спускалися до колін. Жінка тримала срібний посох, на який вона спиралася при ходьбі.

– Не буду брехати, що ваш візит несподіваний. Бачу Вісниця з вами. – вона перевела свій погляд на Юнону. – Дозвольте представитися, моє ім'я - Бая, третя Жриця Ордену "Змії", ласкаво просимо до нашої фортеці. – на її обличчі з'явилася легка, привітна посмішка. – Ти, мабуть, Орися. – Жриця поглянула на дівчину, яка відкрила щелепу від подиву, а ти - Жваник. – хлопець закляк від несподіванки, проте наважився запитати:
– Звідки ви знаєте наші імена? 
– Я живу на цьому світі більше, ніж тобі здається, юначе, та знаю достатньо про кожного з вас. – вона втратила цікавість до юнака та підійшла ближче до Юнони, вона простягнула руку та долонею підвела її голову так, щоб вона поглянула в її очі. – Неймовірна схожість. – вона прибрала свою долоню від її обличчя та поглянула на Делін.
– Не зовсім розумію про що ви. – не спускаючи очей від Жриці відповіла дівчина. 
– Ходімо, Жриці та радники зачекалися на нас. – вона розвернулася та пішла прямо по коридору не промовляючи більше нічого.
 Вони підійшли до дверей, біля яких стояли два воїни, які не звертали уваги на гостей, що стояли перед ними. Один із воїнів відкрив двері й першою увійшла Жриця, а за нею всі інші.
В кімнаті було досить світло, по центру стояв великий, круглий стіл, а за ним сиділи жінки, одяг яких нагадував одяг Жриці Баї. За цим столом також сиділи четверо чоловіків, одного з них Юнона впізнала, вона бачила його в місті, його сірі очі дивилися на неї, а його сіре, хвилясте волосся спадало на обличчя, закриваючи шрам на лобі.