Частина 18

Покидаючи соляну печеру та прямуючи до Синевиру Делін розповіла Клавдію, як зустріла Юнону. А також не приховала від нього, яку Юнона успадкувала силу від дідуся. 
– То он воно що. – хмикнувши промовив корчмар. – Справи погані, адже їй незабаром вісімнадцять. Ніхто так швидко не приборкував магію, тому далі затягувати не можна. 
– Знаю, ми вирушимо в Лівберд, щойно я прибуду в Синевир. Я відведу її до жриць, поглянемо, що вони скажуть. – промовила Делін йдучи слідом за Честом. – Справи дуже кепські, Ордену не вистачало тільки неконтрольованої відьми, яка може стати великою проблемою. А проблеми Орден вирішує сам знаєш як. 
– Стій. – сказав Клавдій різко зупинившись. – Ти це чула? 
– Так, хтось йде нам на зустріч. – Делін вдивлялася вперед та побачила силуети трьох людей. Чест завилявши хвостом чкурнув на зустріч людям й наступної миті Делін почула гучний вереск наляканого хлопця. 
– Ромео. – закотивши очі промовила жінка. – Ходімо, а то він розлякає всю живність навколо своїми криками. – прискорившись сказала Делін та попрямувала на звуки вопіння, а Клавдій не відставав. 
 Підійшовши ближче вони побачили, що духовидець повалив Юнону на землю та облизував її обличчя не припиняючи виляти хвостом. Тим часом Жваник стояв на тремтячих ногах та кричав щось незрозуміле, від переляку він не міг скласти двох слів до купи. Поруч стояла Орися, яка намагалася заспокоїти хлопця. 
– Та замовкни ти вже! – замахнувшись на Жваника та тріснувши по його потилиці сказала Делін. – Чи ти хочеш, щоб весь світ знав де ми знаходимося. – дивно та це змусило парубка замовкнути. – Що ви тут робите? – схрестивши руки на грудях запитала жінка. 
– На селище напали, ми ледь врятувалися. – підвівшись на ноги сказала Юнона. – Вони забрали маму й деяких селян. 
– Хто напав? – здивовано запитав корчмар. 
– Не знаю. Їх було багато й всі вони були озброєні. – промовила дівчина. – Чоловік, який забрав маму був з чорною пов’язкою на оці. На ньому був дивний символ. – додала Юнона. 
– Який символ? – насупивши брови запитала Делін. 
– Перевернутий трикутних, а в середині хрест. – сказала дівчина поглядаючи на корчмаря та на жінку. 
– Дідько! – вигукнула жінка. – Це люди Морока. 
– Хто це? – запитала Орися. 
– Краще тобі не знати. – промовила Делін дивлячись кудись у далечінь. – Ходімо. – сказала жінка та попрямувала в протилежну сторону від Синевиру. 
– Хіба ми не підемо рятувати синевирців? – запитала Юнона стоячи на місці. 
– Найкращий спосіб їм допомогти - взяти під контроль твої здібності. Тим паче їх чисельність переважає, то ж йти туди зараз самогубство для вас. – відповіла жінка. – То ж ходімо. 
Вони йшли лісом декілька годин, місяць освітлював стежину, проте сил йти далі вже ні в кого не лишилося. Тому зупинилися на перевал. 
– Я зголоднів, може розведемо багаття й приготуємо щось? – сказав Жваник стомленим голосом. 
– Потерпи до завтра. Дим від вогнища видасть наше перебування. – сказав корчмар вмощуючись на землю для сну. 
Від втоми всі заснули, коли сонце почало сходити всі прокинулися від дивного запаху. Жваник смажив м’ясо на багатті додаючи в нього якісь спеції та трави. 
– Що так смердить? – першою подала голос Делін. 
– Я смажу кролика, вирішив додати часник, щоб було смачніше. – задоволено промовив парубок. 
– А не забагато часнику? – затуливши носа запитав Клавдій. 
– Часник дуже корисний. Я в дитинстві його завжди їв та ніколи не хворів. – відповів хлопець. 
– Звичайно, воно ж так смердить, що жодна нечисть би не підійшла до тебе. – закриваючи носа пробурмотіла Делін. – Лівберд за годину звідси, то ж не баріться зі сніданком нам треба рухатися далі. – жінка сказала та почала збирати речі, а згодом вони рушили далі.  
Раптом Клавдій показав жестом, щоб всі зупинилися. 
– Що таке? – пошепки запитала жінка. 
– За нами хтось стежить. – відповів корчмар та почав оглядатися навколо. Проте, вони не встигли збагнути, як їх оточили воїни, які були одягнені в бордові костюми. Їхні обличчя закривали накидки. Один з них вийшов вперед: 
– Чи знаєш ти, коли звір стає небезпечнішим? 
– Знаю. – посміхаючись промовила Делін. – Звір, якого загнали в пастку. 
Чоловік посміхнувся та скинув накидку, що прикривала його обличчя: 
– З поверненням.