Частина 16

Клавдій підійшов до ярчука та торкнувшись чола Делін, яка міцно спала промовив: 

– Sarunes mulesi dorh bahus! – щойно корчмар договорив, як жінка розплющила очі та різко зіскочила з Честа. Вона уважно оглянула печеру, в якій стояв Клавдій та Водяна, яка пильно вдивлялася в жінку, вивчаючи її, спостерігала за її мімікою та рухами.  

– Бачу ми прийшли. – взявшись за голову, яка поболювала після пробудження промовила вона. – У нас обмаль часу, виконай моє бажання на заміну я поділюся з тобою своїми спогадами. – підступивши ближче до Водяної сказала жінка. Дівчина не поспішала відповідати, вона граційно ходила навколо Делін та розглядала її. Вона потягнулася до її волосся рукою та жінка схопила її за кисть швидше ніж та встигла доторкнутися до неї. 

– Ти не в моєму смаку. – сказала Делін відкидаючи її руку від себе. Водяна лише коротко усміхнулася та шмигнула до води, її переміщення було важко простежити. Вона зникала, а потім з’являлася де їй кортіло.  

– Кусюча, ти даси мені два спогади. Два бажання-два спогади. – говорила дівчина не дивлячись на її гостей. 

– Мені не потрібно два бажання, лише одне. – насупивши брови сказала Делін підійшовши ближче до озера.  

– Твій товариш загадав одне бажання, на заміну я побажала твій спогад. – продовжуючи хлюпатися відповіла Водяна.  
Делін поглянула на Клавдія та пригадала розмову в корчмі, вона пам’ятає, що він сказав. Він говорив, що попросить дещо у Водяної й доки вона не зніме перстень нічого їй не розповість. Вона довіряла Клавдію, тому нічого не спитавши просто відповіла: 

– Гаразд. – її відповідь змусила обернутися Водяну до жінки. А потім вийшла з озера й ще більше почала витріщатися на неї з більшою допитливістю. 

– Навіть, не запитаєш про що він попросив? Невже тобі не цікаво? – заглядаючи у вічі та очікуючи на відповідь озвучила своє питання Водяна.  

– Я дізнаюся про це згодом. – після цієї відповіді дівчина поглянула на руку Делін, яка крутила перстень ніби хотіла видерти його разом зі своїм пальцем. 

– Так, перстень. – неохоче промовила Водяна. – Розумію про що хочеш попросити. Та не розумію такої довіри до інших. – поглянувши на Клавдія сказала дівчина. – Я багато років живу в цьому світі та люди завжди знаходять, що мені піднести. Я бачила багатьох: бідних, заможних, добрих, злих. Вони ніби унікальні, хоча мають дещо спільне. – Водяна повернулася спиною до співрозмовниці та присівши біля озера провела по ньому рукою вдивляючись у хвилі, які розносилися по воді від її дотиків. – Всі вони крихкі, точніше їхні життя. Як свічка, яка швидко згоряє. Кожного разу, коли я думаю, що розгадала їх, вони мене дивують. Не розумію звідки у мене цікавість до цих створінь. Можливо, тому, що вони здатні переживати різні почуття, а я можу відчути їх лише тоді, коли вони зі своєї волі поділяться з ними. З цими почуттями я ніби стаю живою, іноді я заздрю цим створінням. Адже їхні почуття нагадують, що в них тече життя, а я ніби народилася мертвою. – Дівчина встала та підійшла до Делін протягуючи до неї руку. – ходімо за мною. – жінка окинула її поглядом, проте все ж таки протягла руку у відповідь. 
Водяна повела її до прозорого озера. 

– Думай про той спогад, який ти прагнеш показати, тоді я зможу побачити його. – вона обернулася до Делін та продовжувала повільно тягнути у воду. Водяна занурилася в озеро з головою, а жінка прослідувала за нею. 
Вона почала згадувати про свого коханого. Спогад один за одним накривали її. 
Після смерті Яри минуло двадцять років, на обличчі Зенона з’явилися зморшки, а його золотисте волосся покривалося сивиною. Проте, Делін не змінилася за ці роки. В селищі всі почали перешіптуватися, говорили, що вона продала свою душу задля молодості та багато інших пліток ходили навколо неї. Вони із чоловіком покинули місцевість та оселилися біля лісу, де не було людей. Проходили роки, Зенон ставав ще старіше та втрачав свою силу. Все, що могла Делін - бути поруч.  
Через п’ятнадцять років він помер від старості, вона сиділа біля його могили та проливала гіркі сльози. Зовнішність жінки так і не змінилася, вона дбала про Зенона останні роки, який став лежачим. Остання людина, яку вона любила покинула цей світ залишивши після себе біль від утрати. Пройшло чотири сторіччя, а Делін все ще кохала Зенона. Він міцно засів у її серці й вона не бажала витісняти його звідти.  
Водяна відчувала все, що пережила Делін. Її серце заполонило якимось відчуттям, вона ніколи раніше не відчувала цього. Серце пекельно боліло, а коли вона побачила спогад про загибель Яри, то Водяна винирнула з озера та закричала на всю печеру. Вона ніколи такого не відчувала, серце боліло так, ніби в нього простромили тисячі мечів. Вона дивилася на Делін з повними очима сліз та не відразу змогла вимовити хоч щось. 

– Я б зробила все аби забути ці почуття. – вона повільно встала та вийшла з озера. – Вперше за своє існування я щиро вдячна, що мені не притаманні ці страждання. – Водяна говорила це з тремтінням в голосі. – Озвуч своє бажання. – вона не дивилася на жінку, а стояла до неї спиною. 

– Я хочу, щоб ти знищила цей перстень.  

– Як забажаєш. – Водяна прикрила очі та торкнулася до соляної бруньки. Перстень на руці Делін обпікав палець, а потім розчинився. 
– То що ти загадав, Клавдій. – вона вийшла з води та підійшла до корчмаря ближче. 

– Можеш не хвилюватися за чашу, я загадав перемістити могилу доньки в надійне місце. Вдяна не зможе дістатися до неї. – в його голосі відчувалася впевненість, Делін з полегшенням видихнула та прикрила очі руками.