Частина 14

Корчмар різко повернувся до жінки та торкнувшись її чола промовив: 

– Sintorines bilmer oharios larem! – Делін впала на землю знерухомлено, а Чест підбіг щойно жінка торкнулася долу. 

– Не тривожся, друже, так краще буде для всіх. Нам не можна показати дорогу до Водяної, інакше все було марно. – духовидець лише жалісно завив облизнувши ланіти Делін, проте, не став видавати свого не вдоволення. Оскільки, відчув наміри Клавдія. Корчмар підхопив на руки жінку та обережно поклав на спину здорового звіра, який ніби не відчув її ваги. 

Вони пробиралися через ліси два дні, доки не вийшли на галявину. З неї проглядалася величезна гора - Арат. З цього місця здавалося, що гора зовсім близько, проте, це відчуття оманливе. Адже добиратися до неї ще добу. Клавдій кинув торбу на траву та попрямував до Честа. Він обережно зняв з нього Делін та поклав на землю. Вже почало заходити сонце, тому корчмар зібрав сухого хмизу неподалік галявини та розпалив багаття. Він не переживав за їхню безпеку, оскільки ніхто не наважиться наблизитися до ярчука. Скрізь сон Делін раз за разом вигукувала ім’я доньки та крутилася ніби відбиваючись від когось. Клавдій розумів, що їй сниться. Та стримував свої пориви її розбудити закляттям. 

– Пробач, що доводиться знову переживати це. – чоловік з якоюсь провиною поглянув на жінку, адже розумів, що заклинання, яке він наклав мало побічні ефекти. Та він дійсно не мав іншого виходу. Адже, не зробивши цього Вдяна змогла б дізнатися думки Делін та відстежити їх через перстень. 

Тим часом жінка повністю віддалася сну, який так довго роздирав її душу по ночах. Вона ніби стояла збоку спостерігаючи за минулою собою та Ярою, яка так безтурботно бігала по галявині з квітами намагаючись спіймати метелика. 

– Мамо, поглянь я майже його спіймала. – та дівчина лише спіткнулася об трави, які переплелися між собою й грюкнулася на землю від чого дзвінко розсміялася. 

Яра була невеличкого зросту, довге, русяве волосся, а очі були як у її батька - зелені-зелені. Вона була дуже доброю, завжди приносила додому диких, поранених звірів, яких витягувала з пасток мисливців й доки не вилікувала нікуди їх не відпускала. Мисливці були від цього не у захваті та не сміли перечити захиснику їхнього селища, на ім'я Зенон, адже всім відомо, що заради забаганок доньки він готовий на все. Всі боялися, навіть, уявити, що зробить її батько, за одну її сльозинку. Тож мисливці старалися ставити пастки якомога далі від території Зенона, щоб дівчина точно не змогла дістатися до них. Та час від часу вона все ж таки їх знаходила, тому їм довелося просто змиритися з цим. Делін спостерігала за всім уві сні зі сторони, ніби це не була вона. Адже, з того моменту пройшло багато часу й тепер спостерігаючи за тим як вона сама ж бігає по полю за донькою та також дзвінко сміється не вкладається в голові. Ніби все це відбувалося не з нею. Адже вона дивилася на іншу жінку. Вона була одягнена в синю сукню до долу, її волосся до пояса було розпущене, лише позаду трішки зібрала передні локони, щоб не заважали кругозору. Ця жінка була щаслива, вона посміхалася та кружляла з Ярою. Делін так давно заховала в собі ці почуття, що зараз вона дивилася на цю картину немов на щось не справжнє. Та раптом цю приємну картину почало зносити потужною хвилею вітру, жінка закрила очі від такого натиску й коли, нарешті, змогла розплющити очі, то побачила перед собою вже іншу жінку, яка кричала від болю та відчаю тримаючи мертве тіло своєї дитини. Все довкола були випалено, на землю спадали краплі дощу, за якими все одно було видно повні очі сліз жінки. А точніше колишньої Делін. Вона сиділа на землі закривавлена, та ця кров була не її. Коли на їхнє селище налетіла армія, на чолі яких стояла Верховна темна відьма зі своєю сестрою, то Делін наказала Ярі заховатися та не вилазити, доки вони з Зеноном не розберуться. В селищі всі чоловіки, які могли тримати зброю в руках обороняли селище, проте сили були не рівні. Делін схопивши мечі одного за одним знищувала воїнів, намагаючись не підпустити до оселі нікого. Кров стікала з леза її зброї, її очі ніби накрила пелена ненависті та страху. Це був страх за безпеку її дитини. Зенон також вправно розсікав ворогів. Він був статним воїном, його золотисте волосся відблискувало на сонці, а зелені очі потемніли від гніву, коли на нього рушили вояки. Делін поглянула всього на мить на чоловіка, щоб переконатися, що він живий й раптом відчула як її обдало різким болем, її праву кість порізали мечем, хоч рана була не глибока та біль був занадто відчутний. Вона обернулася до свого нападника та почала завдавати удару всіма залишками сил. Він вдарив її ногою в груди від чого вона не втримала рівноваги та впала на землю. Чолов’яга хотів замахнутися та добити її мечем, проте, не встиг. З його рота почала проступати кров, опустивши очі він побачив меч, який пройшов скрізь нього, після відчув удар ногою в спину та звалився поруч біля Делін. Вона побачила Зенона, який протягнув їй свою руку. 

– Де Яра? – коли жінка встала на ноги він наважився запитати. 

– Вона в погребі, в оселі. – відновлюючи дихання та тримаючись за руку відповіла вона. 

– Ти як? Тримати зброю можеш? – взявши долонями її за обличчя та дивлячись прямо в очі запитав Зенон. 

– Так. – коротко відповіла жінка приховуючи біль, який ще не відступив після удару в груди. 

– Добре, нам треба протриматися доки не прийде підкріплення. – Не відпускаючи жінку промовив той. – “Змії” направили своїх воїнів до нас, оскільки на чолі відьма, то вони не можуть не втрутитися. Нам треба стримувати їх до останнього. – сказав Зенон та поцілував жінку в губи, після чого, швидко рушив допомагати бідоласі відбитися від двох вояків.