Частина 12

Юнона провела Орисю та пішла додому. Зайшовши в середину вона нікого не побачила та піднялася нагору, до кімнати матері. Там вона також нікого не застала. Підійшовши до своєї кімнати дівчина почула тихі схлипи. Відкривши двері вона побачила, що Івета сиділа на її ліжку тримаючи її сукню біля обличчя та плакала.  

– Мамо. – ледь стримуючи сльози, які також почали підступати до очей дівчини вона знову промовила. – Я вдома. – Івета встала з ліжка та підбігла до Юнони міцно притиснувши до себе. 

– Дівчинко моя, я так рада, що ти повернулася. Пробач мені. – трішки відсторонившись вона почала оглядати доньку на ушкодження. – Ціла. – вона сказала це з таким полегшенням. – Де ти була, чому не сказала мені нічого? – дивлячись скляними від сліз очима запитала матір. 

– Це ти мене пробач. Я не могла сидіти вдома знаючи, що Орися зникла. Вона знайшлася, я відвела її додому. – Юнона дивилася матері в очі намагаючись зрозуміти чи не ображається вона на неї. 

– Я хвилювалася за тебе. Могла б хоч попередити мене. Я місця собі не знаходила, боялася, що ти не повернешся. 

– І ти б відпустила? – трішки відсторонившись від Івети запитала недовірливо дівчина. 

– Ти маєш рацію, не відпустила б. – видихнувши відповіла мати. – Ти вже дорослішаєш, за місяць тобі вісімнадцять, проте в моїх очах ти ще та сама маленька Юнона. – з легкою посмішкою відповіла жінка. – Хоча у твоєму віці я вже була заміжня і в мене була ти. – торкнувшись долонею до ланіти доньки промовила Івета не стримуючи посмішки. – Як швидко ростуть діти. Ти вже сама можеш приймати рішення, про що я, мабуть, забуваю. Пробач, Юнона. – мати знову обняла міцно дівчину, а потім відсторонилася та вийшла з кімнати залишивши доньку на самоті. 

Незабаром Делін також повернулася додому, Юнона почула як двері відчинилися і побігла на перший поверх, думала, що мати повернулася. 

– Мамо, це ти? – спустившись дівчина побачила зовсім не Івету. – Повернулася за речами? – сівши на нижчу сходинку запитала дівчина. 

– Так, я йду завтра з Клавдієм вирішити одну справу. Якщо все вийде, то я ще повернуся, у мене є до тебе розмова та вона почекає. – підійшовши ближче до дівчини сказала Делін. – А де Івета? – дівчина опустила очі на підлогу, коли жінка запитала про матір. 

– На могилу до батька пішла. Вона завжди туди ходить, коли я засмучую її. І сьогодні не виключення. 

– Ні, ти не... – почала заспокоювати, проте Юнона не дала змоги договорити їй. 

– Вона ніколи не говорила мені цього та я все бачу. Кожного разу, коли я все псую вона ходить до нього. Останнім часом вона частіше навідує його могилу. 

– Говорять, що час лікує та це вигадали ті, хто не втрачав коханих. Насправді коли ми втрачаємо близьку для серця людину, то скільки б часу не пройшло викинути зі своїх думок її дуже важко та болісно. Спочатку йде спустошення, ніби ти втратив цілий світ, час лише дає можливість прийняти той факт, що коханий не повернеться та біль від утрати він не забирає, така вона реальність. Повір мені, я знаю про що говорю. – сказала жінка, а потім сіла на сходи біля дівчини. – Іноді людям необхідна самотність, щоб зібрати до купи думки. І кожен усамітнюється там, де велить їхня душа. Ти не винна в цьому. Матері завжди оберігають своїх дітей, скільки б років їм не було. Бо втративши своє дитя.. – Делін на мить запнулася, адже згадувати це для неї все ще болісно. – мати ніколи собі не пробачить. Мою дитину вбили на моїх очах, коли їй було п’ятнадцять. Її звали Яра. Те, що я не змога її вберегти переслідує мене нині, я бачу сни того дня щоночі. Не було й дня, щоб я не згадала її.

За те, що сталося я виню тільки себе, бо втратила пильність, через що я шкодую не одне сторіччя. Івета також оберігає тебе від цього світу. Вона розуміє, що ти дорослішаєш і починаєш брати життя під свій контроль. Та якою б дорослою ти не була, в її очах ти назавжди залишишся маленькою та беззахисною, яку вона продовжить оберігати від усього на світі, адже ти все, що у неї лишилося. Не будь такою суворою до себе та не домальовуй у своїй молодій голові того, що насправді немає. Вона частіше усамітнюється, бо розуміє, що прийшов час випустити своє пташеня у політ під назвою “Життя”, тому залишається зі своїми думками там, де їй в той момент найзручніше. Дозволь їй прийняти цю нову реальність. Як би почувалася твоя мама дізнавшись, що ти себе виниш за те, що вона не хоче, щоб її дитя так швидко росло? – вона поглянула на дівчину, проте та лише дивилася на жінку не поспішаючи з відповіддю. – Винною, саме так би вона почувалася. 

Юнона повернулася до жінки та міцно загорнула у свої обійми. 

– Дякую. – промовила дівчина, а Делін постукала її легенько по спині. – Дякую, що поділилася зі мною. – так вони просиділи в обіймах недовго, дівчина трішки відсторонилася. – Користуючись моментом хотіла запитати дещо. 

– Спробуй. – легенько усміхнувшись сказала жінка. 

– Візьмеш мене... – Юноні не вдалося договорити, оскільки Делін вже вигукнула на її відповідь “Ні!”, як дівчина не благала та залишилася непохитною у своєму рішенні. 

– Не можна бути такою хитрою та підступною. – махаючи вказівним пальцем перед носом Юнони бурмотіла жінка. – Я піду пройдусь, у мене від тебе голова обертом. – сказала вона та швидко вискочила з будинку, доки Юноні знову не припекло умовляти взяти її з собою завтра.