Частина 11

– Готові? – зайшовши у землянку запитала Делін поглянувши на дівчат. 

– Так. – в унісон відповіли вони. 

Жінка вийшла з помешкання мольфара, а за нею слідом пішли Орися з Юноною та Чест. 

– Почекайте. – роздався голос Чугая позаду. – Йдіть цією стежкою, по якій плететься лоза. Там ви не зустрінете Мавок і доберетеся швидше. – мольфар стукнув палицею об землю і лоза почала плестися вказуючи дорогу. 

– Дякую. – коротко відповіла Делін та попрямувала по стежці. 

До Синевиру вони прийшли швидше ніж добиралися до Чугая, сонце вказувало, що вже був обід.  

– Я заберу свої речі, а потім піду. – зупинилася Делін та поглянула на Юнону. – У мене з’явилися деякі справи, тому довго тут не затримаюсь. – по дівчині було видно, що вона хотіла про щось запитати, проте жінка ніби розуміючи, яке питання вона хоче озвучити відразу відповіла. – Цього разу я піду сама, навіть не думай йти за мною. – Проте дівчат обірвав якийсь крик, обернувшись вони побачили як до них лопотить парубок. 

– Орися, кохана! – хлопець біг розтуляючи руки для обіймів, проте Делін закотивши очі стукнула по його потилиці. 

– Що ти тут робиш, Жванику? – промовила Орися вигнувши від подиву брови. 

– Я йшов у корчму, а потім побачив вас. Я так за тобою сумував. Я хвилювався за тебе – відповів хлопець і знову зробив спробу обійняти дівчину, проте Делін побачила скривлене обличчя Орисі  знову стукнула Жваника по його макітрі та цього разу сильніше. 

– Пригальмуй коней, Ромео недороблений! – вигукнула жінка, проте хлопець не покидав спроб придушити дівчину у своїх обіймах. – Проведи дівчину додому. Я відведу цього немічного до Клавдія, бо інакше не відчепиться. – промовила Делін до Юнони та схопивши парубка за носа поволокла в бік корчми, позаду роздався полегшений видих Орисі. 

– Тебе мати з колиски впустила чи що? Хто ж так до дівчат залицятися тебе вчив, недоумок? – відпустивши хлопця запитала жінка. – За ці дні вона скільки пережила, а ти тільки про себе та свої почуття думаєш! – сказала вона та знову вліпила смачного запотиличника. 

– Годі! – почісуючи місце удару прокричав Жваник. – Я зрозумів. 

– От і добре. Ходімо. – штовхаючи в спину парубка промовила Делін. 

– Ти така груба. – надувши ланіти пробурмотів хлопець. 

– Ти не перший від кого я це чую. Будеш більше базікати і тоді дізнаєшся, що я з тобою ще дуже терпляча. – протягнула останні слова даючи зрозуміти, щоб той замовк і це подіяло. Жваник йшов мовчки до самої корчми, зайшовши всередину та побачивши Клавдія парубок ніби став хоробріше. 

– Де ти знайшов цю божевільну? – промовив хлопець та підійшов ближче до корчмаря. 

– На твоєму місці я б декілька разів подумав перш ніж говорити щось подібне. – Клавдія повеселила хоробрість хлопця, адже корчмар бачив жінку в гніві й добре знав на що вона здатна, якщо її розізлити. 
– Бу! – тупнувши ногою прокричала Делін до Жваника і той підскочив від страху, що дуже розважило жінку і вона гучно розсміялася. 

– Припини, не лякай хлопця. – спокійним голосом промовив корчмар. 

– Припиню, якщо твій Ромео навчиться тримати свої граблі при собі. – сівши за стіл поряд із Клавдієм промовила жінка та трішки просичала від болю, адже рани хоч і затягнулися, проте від різких рухів ще давали знати про себе. 

– Ти про що? – здивовано запитав чоловік поглядаючи то на Делін, то на Жваника. – Він що до тебе чіплявся? – ледь не розсміявшись запитав корчмар. 

– На його щастя ні.  Орисі довелося не солодко після всіх подій, а цей бовдур, – Показуючи на парубка, що стояв поряд з Клавдієм. – не вигадав нічого кращого, як налетіти на дівчину з гучним вереском та обіймами. 

– Жванику, залиш нас. З тобою поговоримо пізніше. – стримано промовив чоловік не відводячи погляду від Делін. Хлопець хотів щось сказати, проте чоловік продовжив. – Я сказав йди. – хлопцеві нічого не залишилося як піти до комори. 

– Чому тебе так довго не було? – запитав Клавдій, проте Делін не відповідаючи на його питання встала із-за столу та підійшла до бару. 

– Аяяй, відпусти! – кричав парубок намагаючись вивільнися від жінки, яка тримала його за вухо.  

– Моє терпіння закінчується, Ромео. – вона так само тримала хлопця за вухо та витурила його з корчми зачинивши перед його носом двері. – Не чую твоїх кроків! – після цього парубок пішов  не бажаючи гнівати божевільну жінку. 

– За ці декілька днів відбулося багато чого. – Делін розповіла все, що трапилося. Про кайтманів, про поранення та про перстень, який досі майорів на її пальці. 

– Он воно що. Не можеш зняти перстень Верховної відьми. – потираючи бороду промовив Клавдій. – Ходить легенда, що у соляних печерах живе Водяна. Вона залишилася останньою в своєму роді, темні чаклуни винищили всіх під час останньої війни, окрім неї. Їй дивом вдалося врятуватися. Водяна здатна виконати  одне бажання, проте натомість ти маєш показати їй спогад, який живе у твоєму серці, той, яким ти не бажаєш ділитися. Для неї непритаманні людські почуття, тому завдяки спогадам людей, вона може пережити їхні емоції. 

– В легендах не згадували де вона мешкає? – з надією промовила Делін. 

– Двадцять років тому одну соляну печеру затопило. Ті, хто там працював розповідали, що до них вийшла стара жінка та просила хліба. Всі їй відмовили в допомозі, після чого вона розгнівалася та перетворившись в молоді дівчину наслала повінь і сказала, що безсердечним не місце в її печері. Ця печера знаходиться в трьох днях від Синевиру, біля гори Арат. Соляна печера там одна. Ті, хто зміг вижити описав дівчину, за описом вона схожа на Водяну. Варто спробувати, ти не встигнеш добратися до могили швидше за Вдяну, проте з допомогою Водяної зможеш заплутати сліди та виграти собі час.