Частина 10

– “Всі кишені пусті, ще і зброя кудись поділася. Взагалі нічого немає. Хто ж тебе відіслав сюди, лисе?” – Делін почала оглядати довкола та побачила свіжі сліди, біля яких щось блищало. Коли жінка підійшла ще ближче, то побачила перстень-печатку.

Перстень немов би манив її до себе, вона потягнулася до нього рукою і її охопило непереборне бажання його одягнути. Перед очима все попливло, ніби поринулася у якийсь сон. 
– Я думала буде важче. – пролунав голос, проте Делін не змогла розгледіти хто говорив, все як в тумані. Проте з кожною секундою картинка ставала чіткішою. Перед собою вона побачила рудоволосу жінку, із зеленими, порожніми очима. Її вираз обличчя не виказував жодних емоції, вона була в темно-зеленій сукні, а на шиї чорний чокер, зі знаком. Вона впізнала його - це знак Верховної відьми. – Хіба тебе не вчили не чіпати чужих речей? – її емоції так само були відсутні на обличчі, ніби її нічого не здивувало. 

– Вдяна.. – скрізь зуби процідила Делін. 

– Треба ж, впізнала. А я вже була подумала де твоя гостинність? – вона розсміялася так, що жінка хотіла їй врізати, проте стиснула кулаки міцніше. 

– Що тобі потрібно? 

– Не засмучуй мене. Я думала, що ти вже познайомилася з моїм другом. Скажу тобі більше, він зробив усе, що від нього було потрібно. Хоча навряд чи його тепер це потішить. – вона повернулася спиною до Делін та продовжила. – Дякую тобі за допомогу, без тебе я б не впоралася.  

– Що ти верзеш? – розкривши від подиву очі запитала вона. 

– Як же довго до тебе доходить. – видихнула Вдяна та підійшла ближче. – Ти що й справді забула на що я здатна? – крива посмішка не сходила з її обличчя. – Коли ти взяла перстень та надягнула його, то дуже мені допомогла. Що правда я дуже засмутилася, що сама не здогадалася, що ти ховаєш чашу саме там. Це так було передбачувано, але я наївно вважала, що так легко не може бути. 

– Стерво! – прогарчала Делін та хотіла накинутися на неї, та жінка лише розсміявшись розчинилася та опинилася позаду неї. 

– Ооу, ти засмутилася? Бідненька. – Вдяна награно підігнула губи, ніби образилася, а потім почала шкіритися не приховуючи задоволення, від цієї розмови. – Ти ж знаєш, що фізично я не тут. Ти нічого мені не зробиш, то ж марно напружуєшся. Ти мене трішки втомила, – позіхнувши сказала відьма та додала. – я із радістю навідаюся до могили твоєї доньки. 

– Ні! – вона закричала щодуху, схопилася та вдарила по міражу, проте жінка зникла, після чого Делін отямилася в лісі, біля того місця де знайшла перстень-печатку. Вона швидко встала на ноги та чимдуж рушила в землянку. 

– Збирайтеся! Негайно! – сказавши це вона рушила до ліжка та квапливо почала збирати торбу. 

– Що сталося? До чого така квапливість? – занепокоєно запитала Юнона підійшовши ближче до жінки. 

– Ти що оглухла? Ми зараз же вирушаємо. Щойно прийдемо до Синевиру я вас покину. Передаси Клавдію трави, скажи що це від гончих. Далі він знає що робити. А зараз годі базікати. Збираємося хутчіше. 
– Делін, можна тебе на хвилину? – прошепотів Чугай показуючи на вихід із землянки. 

– Тільки швидко. – сказала жінка та направилася на вихід. 

– Що ти знайшла там, що тебе так наполохало? – запитав старець. 

– Я дурепа! Я взяла перстень-печатку, яка належить Верховній відьмі. 

– Дідько. – прикривши рот рукою сказав мольфар.  

– Знаю, знаю! – крикнула Делін та вдарила кулаком по дереву розбивши кісточки пальців до крові. – Ця погань знає де чаша! Мені треба дістатися туди раніше, доки не пізно. Тому вибач, на балачки немає часу. – жінка розвернулася та направилася у землянку не промовивши більше ні слова. Чугай не намагався її зупинити, просто стояв та дивився їй у слід.