Частина 4

Підійшовши ближче, Юнона побачила землянку, яка виднілася з під коріння Дідо-дуба. 
Першим зайшов старий чоловік, а за ним Юнона та Чест, який ніс на собі Делін. В середині було досить просторо. Коріння дуба хаотично розрослося по всіх стінах. Юнона помітила, що у вітальні були відсутні звичні для неї меблі. На полицях було безліч книг, які повторювали рухи коріння, що блукали по оселі. А в кутку на поличках стояли пляшечки, проте Юнона не змогла розгледіти, що в них. 

– Сюди! – сказав старець показуючи на ліжко. – Необхідно покласти її на бік, щоб я мав змогу витягнути стрілу. 

– Ви, мабуть, Чугай? – запитала Юнона. 

– Так. – коротко відповів той. 

– Отже, ви зможете вилікувати її. – впевнено промовила Юнона до старця. 

– Годі базікати! – промовив Чугай. – Принеси з того кутка чебрець, кропиву, щавель та захопи пару курячих ніжок. 

Юнона полохливо бігала по оселі. Тим часом дід витягнув стрілу з грудей Делін та підійшовши до столу почав готувати припарку.  
– Знайшла! – вигукнула дівчина. 

– Чого стоїш? Неси сюди. – Вона підійшла та поклала все на стіл. – Ось! Промий рану розчином та приклади припарку. – сказав Чугай протягуючи склянку, в яку додав розтерті трави. 

Дівчина обережно промивала рани, було чути хрипи Делін, яка марила та була вся спітніла. Наклавши пов’язку Юнона встала та накрила її ковдрою. Після чого підійшла до старця, який захоплено змішував інгредієнти. 

– Це її вилікує? – з надією в голосі запитала вона. 

– Відвар, що я дав допоможе їй зменшити біль та заснути. Міцний сон зробить свою справу! – бадьоро вигукнув дід. 

Опустивши очі дівчина побачила на столі курячі лапки, які вона принесла для ліків. 

– Навіщо ви сказали шукати їх якщо вони були непотрібні? – запитала Юнона показуючи очима на стіл. 

– Я ж не полишу тебе голодною! – посміхаючись відповів Чугай кидаючи курячі лапи до казанка. 

– Я вважала це для Делін. Хіба пов’язки з відваром не мало для такої рани? 

– Хіба ти не знала? Для неї це як нежить, поспить та все мине. – сказав дід. 

– Звучить не дуже переконливо. – промовила Юнона. 
Обличчя старця стало серйозним, він подивився на дівчину та промовив: 

– Можливо... Та не в цьому випадку, вона змушена жити довічно. 

Юнона не встигла запитати як їх перебила Делін: 

– Яра... – слабким голосом прошепотіла вона. 

– Кого вона кличе? 

– Пусте... – махнувши рукою сказав старець. – Вона лише марить. Ходімо поїмо! Бульйон придасть тобі сил. 
Дівчина сіла з Чугаєм за стіл. На вигляд страва була жахливою та вона не хотіла образити господаря оселі, тому скуштувала трішки. Бульйон виявився настільки смачний, що не помітила як з’їла всю тарілку. Старець насипав ярчуку суп, який сидів та поглядав в сторону пораненого товариша. 

Орися сиділа в печері та чула як каплі повільно стікали на землю. Вона дістала шматок надломленого паска, який встигла заховати та почала роздивлятися тримаючи його в руці. Вона вирішила спробувати заточити шматок заліза об камені, які були повсюди. 

– “Варто спробувати, мені нічого втрачати”. 
Дівчина не знала скільки пройшло часу, проте відчуття були ніби пройшла вічність. Поглянувши на шматок паска, вона побачила, що їй вдалося трішки його нагострити. Орися почала різати мотузки на руках та виходило це повільніше, ніж вона планувала.  
– “Нумо, ще трішки”, – подумала дівчина. 

Доклавши більше зусиль Орисі вдалося розірвати мотузку та вивільнити руки. Щойно вона почала розв’язувати ноги, як почула чиїсь кроки. Дівчина швидко схопила мотузки та обмотала руки, щоб ніхто не побачив, що вони вільні. Кроки було чути все ближче. 

– Вечеря! – сказав чоловік та поставив на підлогу миску з кашею, від якої доносився сморід. Після чого насвистуючи він пішов геть. 

Орися почекала доки кроки стихнуть та продовжила розв’язувати мотузки на ногах. Після чого, вона повільно підійшла до коридору, який ледь освітлювався факелами. Пройшовши далі дівчина помітила три різні дороги.   

– “Дажбог, сину небесний, осяй мені дорогу з цієї темряви та виведи на шлях, який врятує мене”, – молилася вона в надії, що її молитви будуть почутими. 
Біля дівчини щось прошелестіло. На мить вона задумалась:  

–  “Невже спроба втекти була марною?”, – та обернувшись на шарудіння виявилося, що вітер штовхав по підлозі листя. 

Орися без зайвих роздумів направилася дорогою, з якої був відчутний протяг та через деякий час вийшла на зовні. 
Було темно, проте повний місяць добре освітлював місцевість. Вона чимдуж побігла не оглядаючись. Гілля кущів дряпало їй обличчя, через які вона пробігала не розбираючи дороги. Дівчина ледве трималася на ногах, проте продовжувала бігти. Вона не помітила колоди, що притаїлася за травою, спіткнувшись дівчина впала та покотилася по землі. Орися вдарилася головою об камінь при падінні та втратила свідомість. 
  Місяць закрила чорна хмара, тому світло не проходило крізь густий ліс. Було відчутно холодний вітер по шкірі. Дівчина з русявим волоссям сиділа біля печі та вишивала рушник. Проте, скрип підлоги змусив її підвестися. Вона повільно, крок за кроком підходила до вхідних дверей, за ними вона чула дивне шепотіння: