Частина 1

В Україні, далеко в горах Карпат знаходиться селище Синевир, а поруч знаходиться озеро Синь. Ходять легенди, що село створила Хельда - богиня родючості, коли з її намиста впали перли, то утворилися гори та пагорби, з її сліз утворилося озеро  Синь. Коли Хельда затанцювала у вирі з вітром, то на цьому місці утворилися високі ліси та зелені галявини. З того часу це місце зветься Синевир. 

Він заселений людьми, які шанують природу та свої традиції. А також ці місця охоплюють багато легенд.

Сьогодні в селищі свято Водяника.  Всі чекали цей день, щоб вшанувати древнього духа.

В цей день всім заборонено ходити до будь-яких водойм, адже купаючись у річках чи озерах ніхто не повертався живим, навіть не знаходили їхні тіла для поховання - так говорять легенди.  

 Юнона була дуже гарною дівчиною, з довгим золотистим волоссям, вона була висока, очі зелені, а голос немов спів пташок, такий же милозвучний та тендітний. Їй було сімнадцять та на свій вік була дуже кмітливою. Дівчина жила звичайним сільським життям та ніколи не виходила за межі своєї домівки.

– Юноно! –  вигукнула Орися з широкою посмішкою на вустах. – Нарешті, я тебе знайшла! Ми з Меланіною йдемо вночі пускати вінки до річки, йдеш з нами?

– На свято Водяника забороняють ходити до водойм. Забула? Погана прикмета і все таке. – байдуже промовила дівчина крокуючи далі по дорозі. Її не захоплювали дівочі посиденьки. Вона мріяла побачити світ хоча б краєчком ока. Розповіді дідуся її так сильно зачарували, що й вона хотіла мати хоча б частину таких пригод. Щоправда, його розповіді більше були схожі на казки, адже її мати завжди говорила, що дідусь Ян не товаришував із розумом - недоліки старості.

– Та годі тобі! Не будь маленькою, ці казки придумали дорослі, аби лякати ними дітей. –  махнувши рукою сказала знуджено подруга. – Ходімо, буде весело! – вона не покидала надії, що Юнона приєднається.

– Не знаю, Орисю. – сумно видихнувши промовила дівчина. –  Якщо хтось довідається, то нам добряче дістанеться. – вона зупинилася та поглянула на подругу, яка дивилася очима повними надії. – Та й матір дуже просила допомогти. – збрехала дівчина, адже їй так не хотілося йти. Якщо б вона зізналася, то Орися неодмінно б знайшла спосіб витягнути її з дому.

– Як знаєш. – замислившись на мить відрізала Орися. – Я ненароком почула від пані Богіши дещо. Вона говорила сусідці, щоб зустріти свого нареченого вона має запустити по річці вінок на свято Водяника. В яку сторону він попливе, з тієї сторони впродовж трьох днів прийде її наречений. 

Юнона дуже дзвінко та щиро розсміялася над словами Орисі. 

 – Ти чого смієшся? – образливо мовила дівчина.  

– Хіба не ти щойно розповідала про казки, в які мені не варто вірити? І кому треба подорослішати? – не стримуючи сміху відповіла Юнона. Її не цікавили подібні речі. Та Орися плідно намагалася її заманити. 

– Можливо, ти маєш рацію і це тільки пусті балачки. Та провести час п'ючи медовуху набагато цікавіше, аніж сидіти та нудитися із батьками. – сказала впевнено Орися. – Ми кожного року проводимо свято Водяника з родиною. – підігнувши свої губи вдаючи побите кошеня продовжувала свої вмовляння подруга. – Ти скоро запліснявієш в тому будинку. Де ж жага до пригод? Бунтарства? Погоджуйся, не пошкодуєш. 

– Не можу нічого обіцяти. Мене чекає мати, то ж я піду. Ще побачимось, –  мовила Юнона та пішла в сторону свого будинку. – Будемо чекати тебе о півночі біля яру, приходь раптом

передумаєш! – вигукнула в слід Юноні дівчина та й пішла собі. 

Проходячи повз корчму, що знаходиться недалеко від будинку Юнони, дівчина почула чиїсь голоси. Вона заховалася в кущах аби краще розчути, про що говорить корчмар з незнайомкою. Із-за кущів вдалося розгледіти жінку, на якій був темно-червоний плащ, її довге, чорняве волосся було зібране у високий хвіст-косу. Через її чоло, око та щоку проглядався шрам, проте це не псувало її вроди. За спиною висіли два мечі, а на її стегнах майорів кинджал, оздоблений різнокольоровими, смарагдовими камінчиками. ЇЇ чорне, шкіряне взуття було в шматочках бруду, вона була одягнена в чорний, прилеглий костюм, руки також були в шрамах, а на передпліччі проглядалося татуювання у вигляді змії, яка була огорнута навколо чаші. ЇЇ очі були світло-сірого кольору, дивлячись в які була видна порожнеча. 

 – ”Треба підійти ближче, нічого не чую", - подумала Юнона, - "Чого їй треба від корчмаря? В нашому селищі давно не було незнайомців”. 

Підійшовши ближче Юнона змогла чути їхню розмову. 

– Мені конче необхідно дістати ці трави, а ти гаєш мій час! - гнівно промовила, жінка до Клавдія. – На шляху до вашого селища я натрапила на Нічницю. Я переслідувала її та підходячи до Синевиру втратила слід. Здається, у вашому містечку новий гість, - з іронією мовила жінка. – ”Змії” передали тобі звістку,  Вісниця бачила видіння минулого тижня, – сказала жінка 

передаючи корчмарю лист. –  Клавдій, –  впевненим голосом мовила вона, –  Наближаються темні часи, я це відчуваю. Орден занепокоєний останніми подіями, яким ми не знаходимо пояснення. Полудниці не втрачають свою силу на заході сонця, а по обіді вони стають сильнішими ніж зазвичай, їх стає важче знищувати. Ми втратили двох Хранителів, в Ордені давно не було смертей. Нічниць не лякають обереги та інші потойбічні істоти почали з'являтися повсюди, саме тому я тут. Вісниця бачила у пророчому сні, що тут засіли Верховні відьми, щось їх сюди притягнуло. Наше завдання вистежити їх та дізнатися мету, а потім знищити. Відьми добре ховалися багато років, проте цього разу оступилися. Вони щось замислили, я дуже добре відчуваю сморід підступу. Мені треба ці трави.