Розділ 52

У затишній вітальні Доріана всі зібралися за столом, щоб поїсти. Вечеря виявилася щедрою: Една приготувала для них тушковані овочі, смажене м’ясо, суп та пиріжки з яблуками.

— Ну що скажете? — почав Кай, піднімаючи келих із домашнім вином. — Наш похід на завод — це була чиста перемога.

— Або божевілля, — додала Калі, похмуро дивлячись на нього. — Ви забули про мутантів та рейдерів?

— Не забули, — кивнув Дрейк. — Але результат каже сам за себе. Ми довели, що на нас можна розраховувати.

— І знайшли ще багато корисного, — вставила Сільвія. — Мапи, список прототипів, обладнання.

— Шкода, що не можна було забрати все одразу, — зауважив Аарон, наколюючи виделкою шматок м’яса. — Ці рейдери, певно, давно використовували завод як базу. Добре, що ми їх позбулися.

— Добре, що ми вижили, — з похмурою ноткою додала Кейра. Її погляд був зосереджений на тарілці, але відчувалося, що вона все ще обмірковує пережиті події.

— До речі, Кейро, — звернувся до неї Кай. — Твої навички злому — це щось. Відімкнути той замок і назад зачинитися — то треба вміти. Думаю, ти навіть Калі переплюнеш.

— Ага, мрій, — відрізала Калі, кинувши на нього похмурий погляд.

Кейра не втрималася і слабо усміхнулася.

— Дякую, я старалася. Але, якщо чесно, я не думала, що взагалі виберуся звідти.

На мить за столом запанувала тиша, яку порушив Дрейк.

— А тепер про важливе. Як ви вважаєте, що там, на інших заводах, з тих, що ми знайшли на мапах?

— Можливо, те саме, — припустила Сільвія. — Запчастини, обладнання, старі технології.

— Або мутанти, — буркнула Кейра.

— А може, ще щось, — сказала Калі. — Ми поки що не знаємо. Але зараз для нас важлива співпраця з Дейлкрестом. Нам потрібна їхня допомога з Евергреєм.

— Думаєте, Една реально допомагатиме? — спитав Аарон.

— Вона прагматик, — відповів Дрейк. — Якщо ми будемо корисні для її поселення, вона точно не відмовиться від союзу. Але це не означає, що ми можемо розслабитися. Нам треба показати, що ми цінні не лише у бою, а й у створенні чогось корисного.

— Ти маєш рацію, — кивнула Калі. — Можливо, варто запропонувати спільні проекти. Наприклад, відновлення деяких із цих заводів.

— Або розширення торговельних шляхів, — додала Сільвія.

— Це все в майбутньому, — підсумував Дрейк. — А зараз ми маємо закінчити вечерю, відпочити та готуватися до наступного кроку.

— Що, знову до наступного кроку? — удавано застогнав Кай, хапаючись за голову. — Я думав, ми тут затримаємося бодай на кілька днів.

— Ми затримаємось, — усміхнувся Дрейк. — Але без діла сидіти не будемо.

Вечеря продовжилася у легшій атмосфері, але кожен з них відчував, що попереду ще багато роботи та небезпек. Ближче до кінця вечері Калі, відсунувши тарілку, подивилася на Кейру:

— Кейро, а ти можеш розповісти більше про маму? — почала вона обережно, боячись почути те, що їй не сподобається.

Кейра підвела очі і кивнула:

— Звісно. А що саме тебе цікавить?

— Ну, просто… — Калі запнулася, підбираючи слова. — Вона піклувалася про тебе? Я маю на увазі, чи не було такого, що їй було все одно на тебе? Це не було однією з причин, чому ти пішла?

Кейра від здивування впустила виделку.

— Ні, звичайно! Мама мене дуже любить. І тато теж. Вони завжди піклувалися про мене, наскільки це було можливо у цьому божевільному місті. Мама хвилюється за кожну дрібницю: їжу, одяг, навіть мої прогулянки.

Калі примружилася, ніби не до кінця вірила почутому:

— Правда? Значить, вона змінилася.

— Змінилася? — Кейра насупилась. — А якою вона була раніше?

Калі посміхнулася, але в її голосі чулася гіркота:

— Вона ніколи не дбала про мене, а потім покинула. Просто лишила з бабусею, коли мені було шість. Втекла з чоловіком.

Кейра дивилася на Калі з подивом:

— У нас є бабуся? Вона жива?

— Так, — Калі кивнула. — І вона все ще сподівається, що наша мати відвідає її.

— Мама ніколи нічого про бабусю не розповідала, — Кейра виглядала розгубленою. — І про тебе також.

— Схоже, вона вирішила лишити нас в минулому, — сухо сказала Калі. — Але, знаєш, добре, що вона змінилася. Мабуть, подорослішала, знайшла хорошого чоловіка. А  твій батько? Який він?

— Його звуть Лендон, — нагадала Кейра. — Він добрий і спокійний, завжди допомагає мамі й мені.

— Лендон, — повторила Калі, запам’ятовуючи.

— А хто твій батько? — спитала Кейра.

Калі зітхнула:

— Я знаю лише його ім’я — Реймонд. І бачила його старе фото. Він покинув маму, коли вона завагітніла.

Кейра, яка до цього сиділа з напруженим обличчям, спохмурніла ще дужче.

— Пробач, — сказала вона тихо. — Мені дуже жаль, що в тебе було таке тяжке дитинство. Це так нечесно…

— Це не твоя провина, Кейро. Тим більше все вже в минулому, — знизала плечима Калі, намагаючись не показувати емоцій. — Я впоралася.

Кейра опустила голову, стискаючи виделку в руках:

— Я почуваюся винною. Мама завжди піклувалася про мене, а тебе покинула. Це несправедливо.

Калі потяглася через стіл і м’яко поклала руку поверх руки Кейри:

— Ти ні в чому не винна. Те, що в тебе було гарне дитинство — це добре. Значить, мама знайшла в собі сили змінитись і стати кращою.

Кейра слабко усміхнулася, але в її очах все ще читався сум.

— Я хочу все виправити. Я хочу, щоб ти відчула, що маєш сім’ю.

Калі відповіла їй теплою усмішкою:

— У нас ще буде час розібратися в усьому. Дякую тобі.

Розмови поступово затихли і невдовзі всі розійшлися спати. Але, засинаючи у своїх кімнатах, обидві дівчини відчували, що ця розмова стала початком чогось нового — можливо, шляху до примирення з минулим.