Розділ 12

За вечерею у спільній їдальні Сховища панувала незвична тиша. Усі сиділи за довгим дерев’яним столом: Дрейк, Калі, Аарон, Кай та їхній новий знайомий Грем. Чоловік виглядав виснаженим, з запалими щоками і потьмянілим поглядом. Але тепер, у теплі, з тарілкою супу перед собою, він починав потроху оживати.

— Дякую, що пустили мене сюди, — сказав він, ковтнувши води. — На Пустках рідко зустрінеш людей, які готові допомогти просто так.

— Розкажіть нам більше про цю установку, — м’яко, але наполегливо сказала Калі, уважно дивлячись на Грема. — Що ви там бачили?

Грем спохмурнів. Він опустив ложку і замислився, ніби намагаючись зібрати спогади у єдине ціле.

— Я натрапив на неї випадково, — почав він. — Шукав безпечне місце, щоб переночувати. Думав, це просто покинутий комплекс. Зовні — величезні корпуси, сірі й облуплені, де-не-де вже порослі рослинами.

— І що далі? — запитав Дрейк.

— Світло. Я побачив, що від однієї з будівель розповсюджується тьмяне зелене світло, — Грем провів рукою по столу, наче окреслюючи контури будівлі. — Підійшов ближче і почув шум. Спершу я подумав, що це завивання вітру, але ні. Це був механічний звук, ритмічний, наче двигуни працюють.

— Ви зайшли всередину? — поцікавився Кай, підсуваючись ближче.

Грем кивнув головою.

— Я був дурнем, що це зробив. Усередині все виглядає як лабораторія — довгі коридори, металеві двері, екрани, які ще світяться. Якісь записи, цифри. Я чув звуки, шарудіння, — Грем проковтнув, його руки тремтіли. — А потім побачив їх.

— Кого? — спитала Калі, насупившись.

— Людей… якщо їх можна так назвати. Високі, худі, шкіра наче розплавлена, обтягує кістки. Колір — сірувато-зелений, з червоними прожилками. Волосся немає взагалі. Обличчя понівечені: носи відсутні, як у черепів, роти витягнуті, з величезними зубами. Очі великі, порожні, як у комах, і світяться моторошним білим світлом.

Калі мимоволі зіщулилася, уявивши цих мутантів.

— Вони рухалися дивно, наче поранені, — вів далі Грем. — Але вони швидкі. Навіть занадто.

— Скільки їх було? — спитав Аарон.

— Я бачив п’ятьох, але думаю, що їх більше, — відповів Грем. — Один помітив мене. Він почав кричати… це був не людський крик, а щось… механічне та тваринне водночас. Я біг щодуху. Ледве встиг вибратися з будівлі.

— А тварини? — уточнив Дрейк.

Грем повільно кивнув головою.

— Вони теж там є. Величезні щури, розміром із собак, зі шкірою, покритою виразками. І ще істоти з вовчим тілом, але голови у них як у змій, з довгими зубами. Ці тварюки вискочили за мною з комплексу, але не переслідували далі. Схоже, вони не відходять далеко від будівлі. Начебто прив’язані до того місця.

Друзі завмерли. Навіть Кай, зазвичай безстрашний, виглядав спантеличеним.

— І ви думаєте, вони результат якихось особливих експериментів? — запитала Калі.

— Безперечно, — твердо сказав Грем. — Це місце було осередком жаху до війни. Якщо його не зупинити, воно знову стане цим. Тільки тепер наслідки можуть бути ще гіршими. Схоже, хтось використовував старі технології для створення чогось свого.

Дрейк обмінявся поглядом із Калі. Запитань стало тільки більше, але одне було зрозуміло: якщо це місце справді становить серйозну загрозу, його не можна залишати поза увагою.

У маленькій кімнаті Сховища, освітленій лише тьмяним світлом настільної лампи, Дрейк і Калі лежали в ліжку. Ковдра затишно вкривала їх обох, але тривожні думки про те, що вони дізналися, заважали розслабитись. Дрейк дивився в стелю, обмірковуючи почуте, а Калі притискалася до його плеча, погладжуючи його руку, ніби намагалася заспокоїти не лише себе, а й його.

— Ти впевнена, що нам треба йти? — нарешті спитав Дрейк, не дивлячись на неї. — Це звучить надто небезпечно навіть для нас.

Калі зітхнула, а потім підвелася, щоб подивитися на нього.

— Дрейку, я боюся. Звичайно, боюся, — її голос був тихим, але твердим. — Але мені буде ще страшніше, якщо ми просто залишимо це місце поза увагою. Якщо створіння з цієї лабораторії виберуться назовні, наслідки можуть бути катастрофічними.

Дрейк на мить заплющив очі, переварюючи її слова.

— Ти маєш рацію, — нарешті сказав він. — Але якщо ми підемо, то нам потрібні ще люди. Це не той випадок, коли можна впоратися вчотирьох.

Калі кивнула, її волосся ковзнуло по його плечу.

— Згодна. Завтра вранці поговоримо з Аароном та Каєм. Думаю, в Сховищі знайдеться кілька добровольців.

Дрейк обійняв її, притягуючи ближче.

— Головне, щоб ми були готові.

— Ми готові, — впевнено сказала Калі, обійнявши його рукою. — Бо ми разом.

Дрейк усміхнувся, увіткнувшись носом у її волосся, і провів пальцями по її спині.

— Разом, — луною повторив він.

Вони лежали мовчки, насолоджуючись теплом одне одного, і поступово тривоги дня поступилися місцем втомі. Засинаючи, вони обоє знали, що завтра розпочнеться новий етап їхнього життя — сповнений небезпек, але такий важливий.