Глава 4.11

До міської прокуратури на бульварі Лесі Українки від офісу корпорації їхати не більше двадцяти хвилин. Вадим від хвилювання не знаходив собі місця і постійно звірявся з годинником, чи не запізнюється на зустріч зі слідчим. Вадиму більше подобалася саме таке формулювання. Зустрічі бувають з різними людьми. Чому б не зустрітися зі слідчим? Чоловік звернув з бульвару Марії Приймаченко на тінисту, оточену великими липами вулицю, і зупинив машину біля триповерхової «сталінки» неприємного брунатного кольору. «Тут навіть запах якійсь дивний, - подумав Вадим, вийшовши на вулицю. Пахне страхом і кров’ю, як того разу». Він пригадав свій єдиний привід в міліцію. Тоді вони з хлопцями, за старою традицією, побилися з сільськими, щоб ті не ходили до них на дискотеку. Завжди ця «виховна» процедура проходила без серйозних наслідків. Максимум комусь зуба виб’ють, а тоді Микола не розрахував силушку й добряче приклався пляшкою від пива до макітри ватажка селюків. Хлопчина виявися синком якоїсь шишки з райцентру, і папаша закрутив справу. Вадима й решту хлопців взяли тепленькими в прямому сенсі слова. Підняли з ліжка, коли він відсипався після нічних гулянь. Справі не дали ходу -- батьки домовилися про відшкодування шкоди. Але сморід буцегарні залишився в пам’яті назавжди. Для Вадима це був хороший урок. І ось він знов завинив перед законом. Хоча, здавалося, нічого поганого не робив. Хіба що виконував свою роботу.

На сходах Вадим зіштовхнувся з Романом Михайловим. Вадим привітався, але відповідоді не почув. Він піднявся на другий поверх і прочинив двері під номером 215. Він опинився в напівтемній, майже порожній кімнаті. Вадим пригадував кабінет слідчого в Полтаві – старі пильні шафи, завалені товстими паперовими теками, столи, стільці захаращували майже весь простір так, що доводилося пересуватися боком. А тут було навіть затишно, якщо не зважати на синю табличку при вході в будівлю.

Слідчий запропонував присісти. Представлятися не став. Мабуть, вирішив, що Вадим має знати його прізвище і звання. Декілька хвилин мовчки з цікавістю роздивлявся відвідувача. Для початку ставив загальні питання: прізвище, адреса, посада, дата і місце народження. Потім поцікавився:

— Ви вже знайшли адвоката?
— Навіщо мені адвокат? Моя справа досить проста. Я не маю прямого відношення до керування будівництвом. 

— Я не раджу бути таким безтурботним, -- слідчий мило посміхнувся. -- Є документи, які говорять зовсім інше.

Хазяїн кабінету підсунув до Вадима аркуш. Він довго читав два абзаци тексту, надруковані дванадцятим шрифтом, і намагався усвідомити прочитане.

— Я допоможу вам, -- люб’язно промовив слідчій. – Тут сказано, що ви являєтеся власником компанії «Технобуд».

— Я не знаю такої компанії. Як я можу бути її власником?

Вадим потер чоло долонею. Намагався розігнати застиглу кров. Намагався прискорити плин думок, але в голові було порожньо. Він засунув руку в кишеню і намацав пачку сигарет. Виколупав одну, взяв до рота і запитально подивився на слідчого.

Той кивнув і продовжив:

— Якщо у вас немає адвоката, ми призначимо свого. Держава гарантує безоплатну правову допомогу.

— Як чудово відчувати таку турботу, -- пожартував Вадим. Спочатку він не ставився серйозно до цієї розмови. А тепер уважно придивився до слідчого. Досить молодий. Невисокий, стрункий, з симпатичним обличчям без слідів поганих звичок. Виглядав досить приязним. І скоріше за все, має досвід у подібних справах. Оця його поганенька усмішка псувала приємне про нього враження.

Ідучи, Вадим хотів простягнути йому руку, але вчасно згадав, що він під слідством. Тому попрощався, взяв зі столу пропуск і вийшов на вулицю. 

Спускаючись сходами, Вадим з трудом пропхався скрізь натовп людей з плакатами. Акція проти забудови перемістилася з вулиці Січових стрідьців сюди. Побачивши Вадима, дівчина з синім волоссям кинулася йому назустріч. Розмахувала шматком ватману, прибитим на тримач від швабри, і вигукувала завчені гасла. Натовп був не надто великим, але дівчина вміло заводила його, і хор виводив досить дружно: «Руки геть від культурної спадщини столиці!» Все це супроводжувалося спалахами фотоапаратів, а вдалині Вадим помітив велику камеру телевізійників. 

Вадим уже підходив до своєї машини, як помітив «тайоту» Романовського. У Вадима відлягло від серця: значить він не єдиний підозрюваний по цій справі. Значить ще є шанс на порятунок. Вадим почекав, поки шеф порівняється з місцем, де він стоїть і привітався.

— Ну, як пройшло? – Романовський дістав сигарети, хоча недавно привселюдно заявив, що кинув курити. 

Вадим теж дістав цигарку, клацнув запальничкою і затягнувся так, що тютюн аж затріщав.
— Порадив найняти хорошого адвоката.

— Так, хороший адвокат – це запорука вдалого результату, -- погодився Романовський.

— Де ж я візьму того адвоката? Мене ж не кожного дня звинувачують в злочинній недбалості.

— А я думав, у вас з Жанною все серйозно. Ну, бувай, -- схаменувся шеф, зиркнувши на годинник. В цю кантору не можна запізнюватися.

Вадим дивився, як його статечну статуру проковтнув натовп. Через секунду, не пришвидшуючи кроку, Романовський піднімався сходами.

 Дійсно, від переляку він геть забув, що Жанна – чудовий адвокат. Звісно, вона не криміналіст, але згадати ж можна, чого її там вчили в академії. Вона йому допоможе. Настрій у Вадима значно покращився. Він виїхав на бульвар Марії Приймаченко, проїхав триста метрів і знову зупинився. «Чайхана Базар» -- сповіщала строката вивіска. Східна кава допоможе зібрати докупи думки. Вадим зайшов на відкрити веранду і сів на м’який диван.

— Кави, будь ласка, сказав він офіціанту, що підійшов. Він дістав телефон і набрав номер Жанни.

Настрій після розмови з Жанною зіпсувався остаточно. Вона не зможе взятися його захищати. «Я сама сиділа на допиті у цього, як його, не пам’ятаю, -- торохкотіла жінка, -- такий неприємний тип. Усміхався так хижо. Ні, я більше не хочу зустрічатися з ним. Ти не хвилюйся, я поговорю зі своїми однокурсниками. Дехто з них собаку з’їв на таких справах. Бувай, мені час змивати фарбу».