Глава 4 6

-- Оль, ну хто тебе за язик тягнув?

Марина ще трохи сердилася на подругу. В її житті аж занадто людей, які знають, що буде для неї за краще. От і Ольга туди ж: взялася влаштовувати особисте життя Марини без дозволу. Марина цього разу твердо вирішила встановити кордони. Вистачить з неї Лєни з мамою. 

-- А що я такого сказала? Головне ж – правда. Не люблю брехати. 

-- Можна просто промовчати, -- Марина облизала ложечку. Такого смачного морозива вона років сто не їла. 

Ольга запропонувала сходити в кафе, мовляв, давно не бачилися. Це була чиста правда. Цього тижня Марина кожну вільну хвилину проводила разом з Андрієм. Він не відходив від неї ні на крок, ніби боявся, що вона втече або розтане, як Снігуронька з дитячої казки.

Подруги влаштувалися на одному з відкритих майданчиків, яких тут було з лишком. Марина замовила собі три кульки морозива. Дві зі смаком дині, одну – шоколадну. Ольга їла фісташкове і допитливо дивилася на Марину. Після їхньої останньої невеликої сварки, Ольга боялася знов бовкнути зайвого і ненароком зачепити почуття подруги.

Марина навмисно робила вигляд, що не помічає, як Ольга згорає від нетерпіння дізнатися, як просуваються справи у них з Андрієм. Зрештою вона зглянулася і сказала:

- Ну добре, питай

- Що питати? - Ольга вирішила підтримати гру і вдавала, що не розуміє, про що йдеться.

- Ну, добре, вибач, що я тоді накричала на тебе, - Марина щиро полюбила цю веселу жінку і не хотіла, щоб та ображалася на неї.

Ольга підняла розетку з морозивом вгору, ніби це був келих, і миролюбно сказала:

- Мир?

- Мир! – відповіла Марина. І вони цокнулися уявними келихами.

- Які новини? Розказуй усе! Я вмираю від нетерпіння! – заторохкотіла Ольга.

    Марина збиралася з духом, щоб почати, але не могла знайти потрібні слова. Що розказувати? Що вона майже закохалася в Андрія? Але вона проганяла від себе навіть думку про це. Хіба можна кохати відразу двох чоловіків? Але як тоді пояснити те, що з нею відбувається? Навіщо вона тоді відповіла на цей поцілунок? Чому не пішла геть, а довго стояла, утнувшись в його груди, а він гладив її волосся, плечі і мовчав. В його діях не було навіть натяку на непристойність. А ще те, що холодна грудка внизу живота, яка місяцями сковувала її нутрощі, і ледь не перетворила на істеричку, почала танути і врешті розчинилася в його руках. Марина вже розтулила рота, щоб сказати все вголос, як завібрував її телефон. На екрані висвітився напис «коханий» і вона натиснула на кнопку виклику. 

-- Привіт, давненько не чула тебе, -- серце Марини шалено підстрибнуло і зупинилося десь в районі горла, тому свій голос вона не впізнала. 

--  Слухай, я тут подумав, що треба все сказати дітям. Може, ти зателефонуєш і … Ну в тебе це краще вийде. 

-- Що я повинна їм сказати? Що їх батько втомився бути батьком і хоче знову відчути себе мачо?

-- Ти хочеш, щоб вони мене зненавиділи? Хочеш помститися мені через дітей? Я мав би здогадатися, що тепер ти пригадаєш всі образи.

-- Я не буду вигороджувати тебе. Май сміливість сказати їм сам. І не по телефону, а дивлячись в очі. 

Марина зловила себе на думці, що родина розвалюється на шматки, а їй абсолютно байдуже.  Вона і діти – це справжня родина. Так було вже давно. Вона просто цього не помічала. 

Марина поклала слухавку і поглянула на подругу.

-- Не дуже тепла розмова, -- тихо сказала Ольга.

-- Мабуть, він втомився від моєї турботи – міркувала Марина,-- я була дуже зручною для свого чоловіка, але перестала бути бажаною.

Марина дивилася на дерева, гілки яких розгойдувалися від поривів вітру. На небо насунули хмари. Вітер гнав їх, збираючи разом, і через кілька могутніх подихів хмари зустрілися, і збилися в одну велику темно-сіру купу. Дощило цього літа часто, але майже ніколи вдень. Відколи Марина приїхала в Хмельник, дощ падав тільки вночі. Так приємно було слухати, як краплі стукають по підвіконню. Глухо б'ють по листю. Капотіння заколисувало, і Марина швидко засинала. Зазвичай до ранку дощ припинявся, і нічого не заважало прогулянкам. Марина не пригадувала, щоб колись бачила таке темне небо. Воно враз наблизилося до землі, і стало ясно – насувається щось страшне. 

Десь далеко, ніби попереджаючи про неминучу грозу спалахнула блискавка, потім загуркотів грім. Коли глухі розкати стали гучнішими, Марина з Ольгою, не змовляючись, піднялися і під першими важкими краплями, сміючись, побігли в будиночок.

-- Ходімо до мене, чаю вип'ємо, -- Ольга обтрушувала волосся, стоячи на ганку.

-- Ні, дякую. Хочу раніше лягти спати,-- відказала Марина. 

Марина зайшла в кімнату, зняла мокру кофтину і провела руками по вологому волоссю. Хоч була ще рання година,  щільні хмари затулили небо, і в кімнаті було майже темно. Вона вийшла на балкон, щоб помилуватися буйством грози. Гриміло так, що здавалося, небо розкололося навпіл. Вітер зривав листя і гнав його по вимощених плиткою тротуарах. Через гримотіння Марина не почула, що в двері стукають. Коли вона нарешті взялася за ручку, постукали вже втретє. На порозі стояв Андрій. В коридорі ще не ввімкнули світло, тому Марина побачила тільки силует.