Глава 4.2

Після басейну Марина відчувала приємну втому. Вона так давно не плавала, що тепер в неї боліли всі м'язи. Вони з Ольгою попрощалися до вечері, бо в тої були якісь справи, а Марина неквапно пішла в кімнату. Весь день Марина намагалася зайняти себе і не думати про Вадима. Поки вони вдвох з Ольгою, це було легко. Коли ж Марина опинилася на самоті, рука сама тягнулася до мобільного, але Марина зусиллям волі не робила цього. 

Погода зіпсувалася, стало прохолодно і незатишно. На додачу  пішов дрібний дощ, і Марині доводилося вільний час проводити в кімнаті на самоті або разом з Ольгою вони пили чай на балконі. Якби не її нова подруга, Марина геть би знудилася. Сидіти в кімнаті довго Марина не могла і, як тільки дощ припинився, вона вмовила Ольгу вийти на прогулянку. Вони йшли мокрими доріжками. Вже сутеніло і на вулиці ввімкнули освітлення. Мокрий асфальт блищав у світлі жовтих ліхтарів. Марина вдихала на повні груди вологе повітря і в пів вуха слухала розповідь Ольги.  Довгий час вони просто йшли, не розбираючи дороги. Марина насолоджувалася цією тихою прогулянкою, аж раптом Ольга сказала:

-- О, дивись, Андрій Петрович. Він, до речі, кілька разів питав про тебе,-- прошепотіла вона на вухо Марині.

Марина широко розплющила очі від здивування. Чого це раптом він цікавився нею? Вона вже збиралася спитати Ольгу про це, але не встигла -– вони порівнялися з високим чоловіком, який ішов їм на зустріч.

-- Який я радий вас бачити!-- щиро всміхаючись сказав Андрій.

Після слів подруги Марина почувалася ніяково. Андрій посміхався і дивився їй в очі. Запала мовчанка. 

-- Пробачте, -- нарешті сказав Андрій. Ви не проти, якщо я приєднаюся до вас? 

-- Андрію, ну що за дурниці, -- протяжно сказала Ольга, лукаво посміхаючись. Ми якраз про тебе говорили, правда, Марино?

«Яке щастя, що на вулиці темрява, -- подумала Марина, -- і ніхто не бачить мого обличчя». Її щоки пашіли від сум'яття і злості на подругу. Що вона таке верзе? 

-- Так, -- нарешті вимовила Марина. Ольга згадувала, що ви допомагаєте одне одному.

Втрьох вони неспішно прогулювалися ще довго.  Марина мало говорила, слухати  балачки старих друзів їй ставало все важче. Раптом вона відчула, що єдине її бажання –- опинитися в своїй кімнаті. Вона попрощалася і, не пояснюючи нічого, швидко попрямувала до свого корпусу.

Андрій зупинився і дивився вслід Марині. Вперше за довгі роки він відчув щось схоже на закоханість. Уже не думав, що в його віці можна отак втратити голову від скороминущого погляду, повороту голови, лагідної посмішки. Його життя вже давно було неквапливим і розміреним. З дружиною вони розлучилися п’ять років тому. Ніхто з них не робив з цього трагедію. Кожен продовжував насолоджуватися життям. 

Він часто відпочивав один. Йому подобалося, що немає потреби підлаштовуватися під чийсь розпорядок. Курортних романі намагався уникати. Інколи дозволяв собі легкий флірт, щоб відволіктися від справ. А  в той день, коли він побачив цю жінку, в його душі сколихнулася хвиля емоцій, почало зароджуватися давно забуте почуття. Він сподівався, що це швидкоплинне захоплення і воно мине, але не зміг опанувати себе. Ці кілька днів після першої зустрічі з Мариною, він намагався не думати про неї. Тим паче, що він помітив на правій руці в неї обручку. Але кожного вечора блукав парком, сподіваючись зустрітися з нею і завести розмову. І от, коли нарешті вони зустрілися, вона пішла. Майже втекла. Невже він настільки їй не приємний?

Уранці наступного дня Марина прокинулася пізніше, ніж зазвичай. Глянула на годинник – і зіскочила з ліжка. Вона вже запізнювалася на сніданок. Нашвидкуруч прийняла душ і зробила легку укладку. Від дощу не залишилося і сліду. У вікно світило яскраве сонце, обіцяючи спекотний день.

Марина вбігала до їдальні, коли всі відвідувачі вже йшли до лікувальних корпусів. Марина пройшла до свого столика і сіла на м'який стілець. Офіціантки прибирали зі столів, голосно розмовляли і торохкотіли посудом. Марина не почула, як до неї підійшов Андрій. Зате вона відчула чаруючий аромат свіжозвареної кави. Вона з подивом підняла від тарілки голову у пошуках джерела такого дива, адже тут подавали тільки розчинну каву, яка викликала в Марини печію. Андрій тримав в руках два горнятка. Одне з чорною кавою, інше – з молоком. 
Він поставив каву  перед нею на стіл:
- Не знаю, яку ви любите,  тому -- ось. Ви не проти? – він, не чекаючи відповіді, відсунув стілець і сів навпроти неї.

Марина хотіла заперечити, але вирішила залишити обурення на потім. Андрій не помилився –- вона скучила за хорошою кавою, тому не знайшла в собі сили відмовитися від частування.

--  Дякую, кава дуже добра,--  посміхаючись сказала Марина. 
— Ви вчора так несподівано зникли, --  Андрій ніжно глянув жінці в очі. 
-- Я рано лягаю спати.
-- А я ніяк не міг заснути, -- не відриваючи очей від Марини сказав Андрій. 
-- Якісь неприємності? — байдужо поцікавилася Марина. Її починав дратувати цей чоловік. Мабуть, знудився в цьому царстві масажів та інгаляцій ось і чіпляється. 

Андрій  дивився, як вона розбавила каву наполовину молоком і, не додаючи цукру, розмішала ложечкою. Вона пила ще теплий напій, обхопивши горнятко обома руками. Марина не дивилася на нього і, здавалося, думками була десь далеко. 

Марина допила каву і поглянула на Андрія. Вона затримала на ньому свій погляд довше, ніж дозволяла звичайна ввічливість. ЇЇ ворожість минула, вона була дуже вдячна за каву і сказала йому про це.

-- Радий, що вам сподобалося, -- з полегшенням сказав Андрій. – Я можу сподіватися на прогулянку ввечері? – він взяв ложку, повертів її пере собою в кінчиках пальців, підвів очі і подивився на жінку.

Марина на хвилинку замислилася, і Андрій вже приготувався до відмови, але неочікувано для самої себе вона погодилася: 

-- Із задоволенням. Набридло сидіти в кімнаті, --  подивилася на ручний годинник – подарунок чоловіка. Ольга затримувалася, а вони домовилися разом піти в ліс по малину.