Глава 3.9

Марина сіла на жорстку вагонну полицю і відсунула білу фіранку з написом “Укрзалізниця”. Щільно зачинене вікно не пропускало жодного звуку з вулиці. Марина смикнула за ручку раз, потім ще -- вікно не піддавалося. 
— Давайте я спробую, -- почула Марина жіночій голос за спиною. Від несподіванки Марина здригнулася. До відправлення потягу залишалося кілька хвилин, і вона встигла порадіти, що в купе буде їхати сама. 

Через шум у вагоні Марина не помітила, коли з’явилася ще одна пасажирка. Жінка важко дихала, намагаючись заштовхати величезну валізу під свою полицю. 

—  Не треба, —  Марина сіла на своє місце. Рушимо -- ввімкнуть кондиціонер.

— Ледь не запізнилася на потяг, —  заторохкотіла жінка. А ви куди прямуєте? Теж у санаторій? Як добре. Буде веселіше разом добиратися. З Вінниці ще годину на машині. Я Ольга Петрівна, можна просто Оля. 

Потяг смикнувся і повільно розпочав рух, віддаляючись від вокзальної метушні. Провідник приніс білизну і запропонував чаю. Подорожуючи потягом, можна, звичайно, відвідати вагон – ресторан, але куди приємніше і смачніше їсти домашню канапку з куркою чи ковбасою, під дзенькіт склянок жувати, запиваючи чаєм, і дивитися у вікно. Зазвичай Марина пила його без цукру, тільки під час подорожей залізницею дозволяла собі покласти два квадратних шматочки білого цукру з пачечки з намальованим потягом. Вона, як дитина, любила тримати обома руками склянку в спеціальній блискучій підставці і цмулити міцний солодкий чай. Марина дістала з сумки книжку і відгородилася нею від балакучої сусідки. 

Марина тікала з ненависного міста зі швидкісті 50 км/год. Цей бездушний залізобетонний монстр проковтнув її щастя.  Їй подобалося думати саме так. Марина  погодилися їхати в санаторій, щоб не  бачити осудливого погляду суідки, злорадного співчуття Лєнки і головне - щоб мати поважну причину не відповідати на щогодинні дзвінки матері з її незмінним ”ну ти як? Тримаєшся?”. Можна втекти від людей і остогидлих стін, а від думок хіба втечеш?

Тиждень Марина намагалася переконати себе, що у Вадима не серйозно з тією жінкою, що скоро він покине її і все в них буде, як раніше. Останньою краплею стали слова матері “а я ж тобі казала”. Марині здавалося, якщо поводитися, ніби нічого не сталося, то дуже скоро та жінка набридне Вадиму, і він її покине. А вона, Марина, буде терпляче чекати того дня. Невже швидкоплинне захоплення важливіше за родину? А коли зрозуміла, що ніяке це не захоплення, а справжя одержимість, розлютилася по-справжньому. І пропозиція відпочити вже не здавалася їй безглузною. Хіба вона не заслужила зробити щось для себе? Все життя вона піклувалася про Вадима, про дітей, а тепер настав її час. 

        Марина струснула пасмами, відганяючи від себе спогади і подивилася на нову знайому. Стильна коротка стрижка, охайний манікюр, джинси і вільного крою кофтина. Скільки їй може бути? 50? Може, 60 років. Важко сказати. Нарешті Ольга Петрівна дала раду багажу і вмостилася на своєму місці. Вона поставила собі на коліна велику сумку і завзято щось там шукала. Певно, не знайшовши потрібного, відклала  убік. 

    З пакета, який Ольга притримувала ногами, з'явилася пляшка білого вина. Жінка з розмаху поставила її на стіл.

-- Щоб розмова склалася якнайкраще, -- пояснила вона.

 Марина дістала сир та шоколаді цукерки. Пластикові стаканчики піднялися над столом.

-- За знайомство!-- промовила Марина.

-- За приємний відпочинок! -- посміхнулася Ольга.

 У спальному вагоні тихо. За вікном міняються краєвиди. Небо з чорного стає темно-синім, із-за хмар виходить місяць. Замість високих міських будинків з'являються маленькі хатинки сільських жителів, біля яких на вітру тріпоче випрана білизна, поступово їх змінюють поля, відтак починаються ліси. Поїзд легенько похитується, і під розмірений гуркіт коліс Марина непомітно для себе засинає.

Золотий сонячний промінь без зусиль пробрався через білу фіранку і ковзнув по обличчю Марини. Вона розплющила очі і піднялася з полиці.

-- Через двадцять хвилин прибуваємо, -- провідниця стукала у двері купе і будила пасажирів, що любили поспати. Марина визирнула  в коридор. В черзі до туалету аж троє. Так можна і не встигнути вмитися. Марина вибігла в коридор і стала в кінець черги. З купе провідників граційно випливла Ольга. 

-- Ходімо, моя люба. У мене є ключ від іншого туалету. Ми ж не можемо невмитими вийти на вулицю.

Вінницький перон зустрів їх звичними звуками вокзалу. Цокотіли підбори, шурхотіли колеса валіз по асфальту, кричали цигани. Таксисти хапали приїхавших за руку, пропонуючи свої послуги. Марина трохи розгубилася від цього хаосу, а Ольга впевнено пішла у напрямку будівлі вокзалу, звідки смачно пахло пиріжками. 

-- Давай швидше, люба.  Мій персональний водій уже чекає, -- підганяла вона свою нову знайому.

Марина ледь встигала за нею. Хоч і взула зручні кросівки, але йти було все одно важко — валіза боляче билася об щиколотку. Ольга Петрівна примружила очі і весело замахала комусь рукою:

— Васильовичу, доброго ранку! А ось і ми. Ця дівчина з нами поїде. Уявляєш, вона теж у санаторії «Хмільник» відпочиватиме.

В холодку під тополями стояв чоловік середнього зросту. Він був приблизно одного віку з Ольгою, мав пряму поставу і досить широкі плечі, невеличкий животик, що якось гармонійно виглядав і не псував зовнішності чоловіка. Пишні вуса і веселі очі, від яких до самих скронь розходилися промінчики зморшок, які бувають у добрих і веселих людей.

Незважаючи на зайву вагу, чоловік швидко підбіг до Ольги і забрав в неї з рук валізу. Потім допоміг і Марині нести речі.

-- Олю, я залюбки повезу всіх, кого ти вважаєш своїм другом. Добридень. Іван Васильович, -- представився чоловік.

Ольга Петрівна торохкотіла у звичній для себе манері, до якої Марина вже встигла звикнути. Навіть якби хотіла, не могла вставити бодай пару слів у монолог цієї безжурної жінки, та, чесно кажучи, і не намагалася. Вона не з тих, хто любить теревенити, тим паче з малознайомими людьми. А Ольга, навпаки, любила більше говорити, ніж слухати. Тож їх обох така манера спілкування цілком влаштовувала. Васильовичу, здається, балаканина його знайомої не заважала. Він поклав валізи у багажник «ланоса», галантно притримав дверцята і запросив жінок сісти в середину.