Глава 3.7

Зібравши віником фарбу, яка завдяки її старанням посипалася на підлогу, Марина постукала до сусідки. Двері, як завжди, були не зачинені. Естер чаклувала на кухні. Як їй вдається залишатися такою стрункою при такій кількості їжі в домі?

-- Тобі не шкода дитину? -- Марина кивнула в бік великої кімнати, звідки лунали звуки скрипки, -- літо все-таки. Дай малому відпочити.
-- Він не знає, що влітку діти відпочивають. А що йому робити? Рубитися в стрілялки, як решта його однолітків? 
-- Ти мати. Тобі відніше, -- Марина не розділяла методів виховання сусідки.

У красивому квітчастому фартуху Естер замішувала тісто. На плиті у невеликій каструлі булькав овочевий суп. 

-- Хочу приготувати відразу обід і вечерю, бо маю квитки у театр, -- пояснила Естер. -- Підеш зі мною? 

Це була невисока брюнетка з догим кучерявим волоссям і карими очима. Коли вона йшла по вулиці, чоловіки проводжали її поглядом. А вона, насолоджуючись ефектом, царственно продовжувала путь. Не забувши подарувати чарівну посмішку вбитому вродою шанувальнику.

-- Не знаю. Немає насторою, -- Марина сіла на дерев’яний стілець і обхопила голову руками. -- Вадим пішов. Вірніше, я його вигнала. Я утнула велику дурницю, Есті.

-- Усе правильно ти зробила. Не ти перша. Самотніх жінок на цьому світі безліч. І вони непогано дають собі раду.

-- Я ніколи не жила сама. Як я впораюся? На кухні протікає кран, на балконі фарба облупилася. А Наталчине захоплення їздою верхи? Хто це оплатить?

-- Припини, Марино. Уяви, що це чергове відрядження. Обходилася же ти раніше без свого благовірного?

-- Треба було мені проявити терпіння.  Стати кращою для нього. А тепер пізно.

-- Ти тут ні до чого. У багатьох чоловіків у сорок років дах зносить. Хто як дуріє. Твій обрав класичний варіант. Нова жінка -- нове життя. Ти молодець, що відразу відрубала. Так буде легше, ніж мучитися тривалий час, -- Естер поставила перед Мариною чашку кави і шоколад. -- Це найкращі антидепресанти з відомих мені. 

-- Знаєш, я не спала вночі. Все думала-думала. Мені страшно, Есті.

-- Чого ти боїшся? -- Естер поставила форму з тістом в духовку і сіла навпроти Марини.

-- Я просто фізично відчуваю, що старію. Я не красуня і знаю це. З Вадимом я була впевненою в собі і майбутньому. А тепер мене скував страх, що я не впораюся сама з цим усим.

Естер здивовано дивилася на жінку, що сиділа перед нею, і не розуміла, як можна бути такою слабодухою. Сама вона не звикла жалітися на життя. Роби небоже, та й Бог поможе -- це було її гасло. Завагітніла і вискочила заміж у вісімнадцять. Присвятила себе вихованню сина. Він мав схильність до музики, яку Естер завзято розвивала. Хлопчик не пропустив жодного конкурсу в Україні і показував непогані результати. Вона дуже гордилася сином і не розуміла Марину. Як можна нудьгувати, маючи двійко дітей? 

— Чому б тобі не зосередитися на дітях? — Естер чистила плиту. Її голова то зникала, то з’являлася з духовки. — Наталя геть від рук відбилася. Чула, як з тобою розмовляє. 
— Вік такий, — виправдовувалася Марина, — минеться.
— Тобі відніше. Дивись, щоб потім не плакала. -- Її голова знову зникла в духовці. 
— А ти щаслива, Есті? — спитала Марина.
Естер випірнула з духовки і витріщилася на сусідку:
— Ти вишукуєш проблему там, де її немає, — Естер змахнула долонею піт з лоба.
  Естер не могла дивитися, як Марина опускає руки. Вона погладила сусідку по волоссю.

— Тобі треба відпочити, змінити оточення. Поїдь кудись, — лагідно сказала Естер.
— Поїхати? Куди? — голос Марини прозвучав луною у світлій кухні.
— Чоловіку на роботі пропонували путівку. Профспілкову за пів ціни. Зажди хвилину, я уточню, чи залишилася.
— Не вигадуй, — крикнула Марина, я нікуди не поїду. Мені тепер треба економити.
Естер її не чула. Вона вже говорила з кимось по телефону.

***
Повернувшись додому Марина відчула себе такою самотньою. Так хотілося зателефонувати Лєнці, але вона знову почне повчати Марину. Все краще, ніж сидіти самій в порожній квартирі. Якби хоч діти були вдома. Наталя поїхала з поганим настроєм і не підходила до телефону. Марина раптом відчула таку тугу за дітьми, що схопила телефон. Після трьох гудків  почула рідний голос :
— Алло.
— Наталю, я скучила за вами, — неочікувано для себе Марина розчулилася і схлипнула.
— Мам, ти плачеш? — пролунав тихий голос на тому кінці.
— Я так вас люблю. І так засмучуюся, коли ми з тобою сваримося.
— Ми з тобою не сваримося. Просто у нас різні погляди на деякі речі, — голос дівчини був стурбований.
— Знаєш, я часто нервуюся, бо хочу для тебе найкращого, Хочу вберегти тебе від помилок.
— Я знаю, мамо. Все в порядку. Ми тут чудово проводимо час.
— Я не хотіла, щоб ви дізналися це по телефону, — Марина замовкла, вже пожалкувала, що почала говорити, — в мене зараз не найкращі часи. А ти вже доросла. Думаю, я могла б тобі розказати, порадитися з тобою. 

Марина спіткалася, мов це були не слова, а високі сходи, які вона мусила швидко здолати. Поки не вивітрилася рішучість. Вона не була впевнена, що треба вивалювати свої проблеми на дитину, але говорила й говорила, не зупиняючись.

— Мам, ти завжди можеш на мене розраховувати. Я на твоєму боці. Коли повернемося, ми обов’язково поговоримо. Все буде добре.

Від слів дочки до Марини повернулася рішучість  і сила. Вона більше не боялася. Тепер в неї є підтримка. Злість на непокірну дочку минула. Залишилася лише любов і ніжність.

— Цілую, люба. Передавай вітання Богданчику.

Марина вимкнула телефон. Тепер ніби гора звалилася з її плечей. Вона сіла за комп’ютер і розіслала з десяток резюме. Цього разу вона реально оцінила свої можливості і знизила планку. Роботу за спеціальністю навряд чи можна знайти, а на життя заробляти треба. Тепер вона голова сім’ї і на ній вся відповідальність. 
Вона згодна на будь-яку роботу заради благополуччя дітей. Так вона буде жити далі: достойно, щасливо зі своїми дітьми.