Глава 3.6

Вадим вийшов від Романовського і попрямував до свого кабінету. Стас запропонував після роботи сходити кудись випити пивка. Вадим погодився не відразу. Тільки коли Жанна написала йому повідомлення, що вечір в неї зайнятий, пристав на пропозицію друга. Він був уже на сходах, що вели на сьомий поверх, аж завібрував мобільний.

-- Алло, -- голос луною прозвучав в порожньому коридорі.

-- Ти ще на роботі?

Вадим здогадався, що в Жанни чудовий настрій. Голос був веселий, а крізь слова проривався сміх.

-- Іду до виходу, - відповів він. – Бачу день був вдалим?

-- Так. Не хочу, щоб він закінчувався. Я вже звільнилася і думала ти захочеш мене побачити.

-- Звісно, хочу.

Вадим миттю уявив її перед собою: блиск в очах, довге біляве волосся.

-- Їдь до мене. Я не зачинятиму двері.

П'ять секунд йому знадобилося, щоб відбити есемеску Стасу, щоб не чекав його. Ліфт не викликав, побіг на парковку пішки – так швидше. В грудях гупало, наче серце збільшилося вдвічі. Він вдарив по педалі газу і зірвався з місця. 
Перед її дверима Вадим на мить зупинився. Він поводиться, як хлопчисько. Не можна, щоб вона здогадалася, яку владу над ним має. Тому він постояв ще хвильку і натиснув на ручку.

Двері, як вона і обіцяла, були не замкнені. Сонце ще не закотилося за бані собору, але в квартирі вже панував напівморок. Пройшов через вітальню до спальні і потонув у почуттях, побачивши її на ліжку. Жанна натиснула кнопку на пульті і кімната наповнилася тихими звуками ніжної мелодії. Жанна поманила його пальчиком, дивлячись йому у вічі, і він одним стрибком подолав відстань до ліжка і накрив її своїм тілом. Він бачив тільки її розтулені губи, ніжний вигин шиї.

Жанна лежала поруч з Вадимом і гладила його плечі і груди. Вони обидва мовчали. Їм не було про що говорити. Він поцілував її у скроню. Вони лежали розпашілі, прислухаючись до уривчастого дихання одне одного. 

З кожною новою зустріччю Вадим усвідомлював, що почуття до цієї жінки не слабшають. Навпаки, засотують все сильніше. Відбирають здатність думати про когось іншого, змушують забути про обов'язок. Він упевнився, що їхня зустріч не випадкова. Він зустрів своє справжнє, зріле кохання. З нею він почне нове життя.

Вона тихенько дмухала йому за вухо і цілувала в щоку, проте відчувалося, що вона напружена. Він розумів: треба йти, щоб ненароком не почати неприємну розмову, до якої вони обидва ще не готові. Він знав, що треба зробити вибір. Але не хотів говорити про це сьогодні. Хотів тихо лежати і слухати її дихання. Відчувати її доторки. 

-- Вона чекає на тебе? – спитала Жанна.

Вадим кивнув.

-- То йди.
Жанна підвелася з ліжка і пішла в ванну. Проходячи повз нього доторкнулася до його щоки. Він на мить затримав її руку. 
Вадим не чекав, поки вона вийде із ванни. Швидко вдягнувся і захлопнув за собою двері. Годинник показував другу годину ночі.

-- Знову нарада? – невдоволено спитала Марина.
Вона сиділа на канапі в темряві, тому Вадим відразу не помітив її. Дарма намагався ступати тихо, щоб не розбудити її. 
--Я хочу спати. – втомлено казав Вадим і попрямував в спальню.
Він зірвав з себе сорочку і звичним жестом кинув на підлогу. Туди ж полетіли і джинси.
Яскраве світло боляче вдарило в очі. Він рефлекторно прикрив їх долонями.
-- Що? 
-- Треба поговорити. Ти обіцяв бути відвертим зі мною.
-- Вибери інший час для серйозної розмови.
-- Я б із задоволенням. Але ти буваєш вдома тільки вночі. 
Вадим сів на ліжко і подивився на дружину.
-- Іноді я поводжуся дивно,- почала Марина, -- я визнаю це. Я часто питаю себе, чому так сталося, що спілкування більше не приносить нам задоволення?
-- Марино, по-моєму, ти все ускладнюєш. 
-- Ми ж кохаємо одне одного, так? -- ледь чутно спитала вона. 
-- Я вже не впевнений в цьому, - Вадим відповів так тихо, що інший би не почув, але Марина вся підібралася в очікуванні, присіла перед чоловіком на підлогу і прочитала по губах.
-- Це звучить жахливо, -- пробурмотіла вона.

Марина злякалася. Починаючи цю розмову вона сподівалася, що  Вадим буде виправдовуватися, почне переконувати її в тому, що кохає, і все налагодиться.

-- Можливо, не так, як у перші роки нашого подружнього життя. Але ж кохаємо. Мене ти точно не можеш звинуватити у його відсутності. Є люди, у яких все набагато гірше, - Марина намагалася підштовхнути чоловіка до правильної відповіді. -- Давай поїдемо з тобою у відпустку. Тільки вдвох, щоб ми знов відчули себе закоханими. 

-- Я не можу зараз поїхати. В мене багато роботи.

-- Не можеш чи не хочеш?.

-- Ця розмова абсолютно безглузда. Я хочу спати, — втомлено сказав Вадим.

Вадим замовчав. Тож Марина вимкнула світло і збиралася лягти в ліжко. Раптом почула з темряви:

   — Мені здається, я кохаю її. 

Марина присіла на краєчок ліжка.

-- Кого?

-- Жанну.

-- І ти ось так просто про це говориш? -- тихо сказала Марина. 
-- Я знаю, ти вважатимеш мене негідником. Але кожна людина має право на щастя.
-- Тобто всі вісімнадцять років ти був нещасливий?
-- Ні. Звісно, ні. Я кохав тебе. І, думаю, зараз ще кохаю. Але Жанна -- це спалах, фейерверк. З нею я відчуваю себе на десять років молодшим.
-- Фейерверк - красиве, але недовге видовище. Я не збираюся заважати твоєму щастю. Піду зберу твої речі. 
    
Марина сходила до комори і дістала велику валізу, з якою Вадим їздив у відрядження. З останньої поїздки там залишилося мило і почата зубна паста. Марина, як у ві сні, рухалася взад-вперед від шафи до валізи. Охайно складала сорочки, штани, білизну і шкарпетки. Вона не раз збирала чоловіка в дорогу і їй здавалося, що це чергове відрядження. Що через тиждень, максимум через два він повернеться. Відчинить двері і закричить з порога:”Я вдома!”. Діти повиснуть в нього на шиї, а вона стоятиме поруч і милуватиметься картиною сімейного щастя.