Глава 3.4

Невеликий офіс “Техно—Інвесту” затягло сигаретним димом. Жанна сиділа навпроти Михайлова. Її компаньйон розвалився у великому шкіряному кріслі. Він примружив очі і дивився на Жанну крізь тоненькі щілини. Він робив так завжди, коли не хотів видати свої думки. Він перевів погляд з Жанни на кінчик своєї сигарети. Попільничка на столі перед ним була повна недопалків.
-- Що сталося, дорогенький? Все іде за планом? - спробувала пожартувати Жанна.
-- Можливо. Тільки не впевнений, що за нашим.
Він, вочевидь, був чимось засмучений. Жанна терпляче чекала, поки він відкриє, чим саме. 
-- Я мав розмову з Левіним. Комітет культури вирішив не передавати наші будинки до історичного фонду столиці.
-- Треба шукати виходи на Міністерство культури. Нехай Левін звертається до КМДА, щоб вони внесли ці будинки до переліку щойно виявлених об'єктів культурної спадщини. Не дарма ж він сто тисяч отримав. Нехай відпрацьовує.
-- Якщо взятися за справу з розумом, то навіть статус пам'ятки не врятує ці будинки. Якщо почалася вже така бійка за цю стару цеглу, то це комусь вигідно.
-- Ясно кому, - Жанна покачувала ногою і роздивлялася босоніжки. Ексклюзивна модель. Принаймні так сказала продавчиня,  — вони довідалися, що на місці історичних  розвалин побудують чергового багатоповерхового монстра. 
— Так і є. Левін повідомив, що ініціативна група подала  позов до суду і, скоріш за все, вони виграють його. Сьогодні-завтра буде постанова, і нам прийдеться змотувати вудки.

Жанна подивилася на Романа так, ніби не розуміла, навіщо розтуляти рота, аби говорити такі дурниці. Зрештою, він мав би прорахувати всі ризики, перш ніж вплутатися в бійку.
-- Я організую зустріч з Оленою Марченко. Вона керує громадською організацією, що опікується подібного роду справами. Підтягнемо її активістів, поставимо намети. Все в наших кращих традиціях.
-- Активісти - це добре, Романе. Але тільки на мітинг розраховувати не варто. Я займуся пошуками забудовника. Хтось має знати, кому віддали цю землю. Спробуємо домовитися.
-- Якщо не вийде?
- Ми подамо апеляцію до суду. Я сьогодні ж поїду в корпорацію і ми з Вадимом візьмемося до справи.

Роман засміявся таким огидним сміхом, що Жанна звела брови:
-- Поясни.

Михайлов враз припинив реготати і серйозно сказав.
-- Що пояснювати? Вся корпорація обговорює справи, яким ви з Вадимом займаєтеся. Ні, я не засуджую тебе. Ти дуже гарна жінка. Він теж нівроку. Тільки на що ти сподіваєшся? Думаєш він покине родину?
-- Це не твоя справа, — процідила крізь зуби Жанна. Займися пошуком молодиків для пікету. Зі своїм життям я сама розберуся.

Жанна кілька секунд уважно роздивлялася співрозмовника. За багато років вона вивчила його характер. Це його мовчання свідчило, що він замислив якусь свою гру. 

-- Знаєш, чогось мені здається, що ти не збираєшся відвойовувати наші об'єкти. Скажи мені, що я помиляюся.

- Жанно, де ми візьмемо гроші, щоб заплатити цим дресированим мавпам, що скачуть на будівельному паркані? Невже ти думаєш, вони будуть задурно на Грушевського засмагати?

-- Романе, — Жанна схопилася з місця, — ми не можемо тепер все покинути. Канадці в місті, техніку на об'єкт загнали. Розпочали підготовчі роботи. Якщо ми не виконаємо роботи, чим ми розрахуємося за кредити?

Телефон в її сумочці задзвонив. Вона, не дивлячись, вимкнула звук. Минуло кілька секунд мовчанки, під час яких Михайлов перебирав копії документів.

-- Жанно, не вдавай з себе жертву. Як тільки на наші рахунки канадець перерахує гроші, ми згортаємо роботи. Гроші переводимо на новостворену фірму, де головує твій коханий — і шито-крито. Поки вони допетрають що до чого, ми з тобою будемо далеко. Ну, Жанко! Що не так? Не вперше ж, ну!

-- Я на це не погоджуюсь, — Жанна потерла скроні пальцями. — Я не дам дозволу перевести гроші.

-- Це звучить трохи дивно, — Роман встав з крісла і мірив кроками кабінет, — адже це не тільки твої гроші. Ти не можеш одноосібно розпоряджатися ними.

-- Я все зрозуміла, — Жанна вскочила з крісла. Її сині очі палали гнівом. — Ось для чого тут з’явився Антон!  Ви це давно спланували! Яка ж я дурна. - Вона кипіла від злості.

-- Ти все правильно зрозуміла, — спокійно вимовив Роман. – Або ти зробиш, як я кажу, або все забере Антон і зробить, як треба.

Михайлов відвернувся до вікна. Жанна зрозуміла, подальші розмови марні. Михайлов прийняв рішення, і вона не може на нього вплинути. 

Не прощаючись, Жанна вилетіла з кабінету. Пробігла коридором, ледь не збивши з ніг одну зі співробітниць, і зупинилася тільки на порозі будівлі. Вона хапала ротом повітря, намагаючись відновити рівне дихання і вгамувати шалений стукіт серця. Знов Михайлов використав її. Невже вона так і не навчилася розбиратися в людях? Якщо Вадим дізнається, що став пішаком у брудній грі? 

Жанна дістала телефон. Вона повинна окрутити його так, щоб шансів вирватися в нього не залишилося. При будь-якому розкладі. В одному вона погоджувалася з партнером: Вадим ретельно оберігав свою родину від неї. Не дозволяв їй телефонувати. Завжди робив це сам. Навіть не хотів, щоб  вона знала його номер телефону. Довелося збрехати, що телефонувати буде тільки з виробничої необхідності. Тільки він одного не врахував: вона не така безвольна вівця, як його дружина. Сама звикла керувати своїм життям. Дуже скоро він буде їсти з її рук і гратися м'ячиком, який вона йому кидатиме. У неї був свій план, як вибратися з цієї халепи і втерти нарешті носа Михайлову. На Антона вона не зважала. Він абсолютно не тямить ні в будівництві, ні в бізнесі загалом. Так і чекатиме подачки від Михайлова. Жанна ж не збиралася миритися з роллю, яку підготував для неї Роман. Треба діяти швидко.