Глава 10

Марина з кухні чула щебет Богдана, який радів новенькій комп’ютерній грі, що привезла йому бабуся. Сирена поліцейської машини волала майже пів години, і Марина подумала про те, щоб непомітно заховати блок живлення від приставки, коли син вечерятиме. На заставленому різноманітними стравами столі вже бракувало місця, а Марина продовжувала підставляти тарілки. 

- Ти постаралася на славу, - похвалила дочку Надія Михайлівна, - курка така рум'яна. Маринад робила за моїм рецептом?
- Ні, мамо. Я робила з медом. Вадиму так більше подобається.
 Марина в правій руці тримала пиріг з грибами, а лівою відсунула мариновані огірки, щоб звільнити трохи місця. Картопля з м'ясом ще булькала на плиті, в духовці «доходили» реберця.
- Зателефонуй Вадиму ще раз. Довго його чекати?
- Я телефонувала десять хвилин тому. Він побачить пропущений і передзвонить.
Марина нарешті прилаштувала м'ясну нарізку на край стола.
- Будемо сідати. Ти голодна з дороги.- сказала вона, погладивши мати по руці. Я так скучила. Шкода, що батько не зміг приїхати.
 - Він теж засмутився, що не побачить тебе. Йому нема коли кататися туди-сюди - поспішає закінчити басейн на дачі, щоб дітям було де купатися. Він дуже сумує за тобою. Після хвороби він став дуже сентиментальним. Постійно згадує, як ти в дитинстві любила йому допомагати в саду. Ти ж досі його маленька дівчинка, - сказала мати. В її голсі все-таки відчувалися докори.

Рот в Марини був зайнятий картоплею. Тож вона раділа, що не потрібно відповідати матері. Марина не могла заперечувати цей факт. Батько завжди опікав її. З ним їй було легше порозумітися. Він ніколи не повчав дочку. Якщо вона робила якусь дурницю, він розказував їй історію зі свого життя. Зазвичай в кінці було готове рішення, або інструкції до подолання проблеми.

- Як добре, що ти можеш забрати дітей на деякий час. Відпустки влітку у Вадима не буде. Вони б нудилися в місті, - сказала Марина.
Вона раз по раз поглядала на годинник. Вадим і раніше затримувався на роботі. Але ж сьогодні був особливий вечір. Завтра діти поїдуть ні ціле літо. Вони мали провести цей вечір всі разом.
- Уже так пізно, а його досі немає вдома. Ти знаєш де він? — продовжувала зудіти мати.
 - Мабуть, в нього невідкладні справи. А, ось і він, - з полегшенням сказала Марина, почувши шарудіння ключа в замковій шпарині. 
Вона встала із-за стола назустріч чоловіку.
- Мий руки скоріше і сідай за стіл.
- Ми вже всі жданики поїли, - Надія Михайлівна відклала виделку .
- І я радий вас бачити, тещо. Ви надовго до нас?
- Сідай скоріше за стіл. М'ясо ще тепле, - Марина підкладала чоловікові картоплю і салат в тарілку.
- Доню, ти стільки наготувала. Не всім чоловікам так щастить. Сучасні жінки зайняті тільки собою і забувають про істинне їхнє призначення.
- Так, Марина вправна господиня,- похвалив Вадим.
— Про таку дружину треба краще дбати. Не сидіти до ночі на роботі.Ій, мабуть, важко самій поратися по господарству ще й дітей водити на гуртки.
Марина ледь стримувала роздратування: завжди вона так. Хоче згладити гострі кути, а виходить тільки гірше.
- Наталку вже доросла і сама ходить скрізь, де їй треба. Якби Марині було надто важко, вона б не мріяла про вихід нароботу, — Вадим починав заводитися. Добре, що теща так рідко приїздить до них, бо довелося би знімати номер у готелі, щоб не бачити її.
- Якби я була поруч, то, звісно, допомагала...,- не слухала зятя Надія Михайлівна.
- Знову рибу за гроші!- Вадим роздратовано кинув виделку. 
Тонка порцеляна жалібно дзенькнула, і на тарілці з'явилася щербинка.
- Не треба сваритися. Давайте просто поїмо, — Марина накрила руку Вадима своєю рукою.
Принишклий Богдан доїв зі своєї тарілки і вийшов із-за стола. Запанувала гнітюча тиша, яка набагато краще пасувала до родинної вечері, ніж сварка.
- Де Наталя? - Вадим вирішив змінити тему. З'ясовувати родинні стосунки не хотілося. На його губах ще залишився смак Жанни. Боявся, що коли піддасться на провокації тещі, втратить над собою контроль і видасть себе якимось чином.
- Тому я і хочу відправити дітей до батьків. Треба тримати її подалі від Вовчика. За літо багато чого може змінитися.
- Що за Вовчик? - Вадим поклав собі на тарілку салату.
- Ти останнім часом ніби не живеш в цьому домі. Не знаєш, чим займаються твої діти, - Марина не втрималася і сказала фразу голосніше, ніж слід. В голосі почулися слізливі нотки. - Я сто разів говорила тобі. Хіба ти мене чуєш. Ти про щось мрієш, як та Наталя. Може, в тебе теж перехідний вік?
    Напруження, яке Марина тримала в собі вирвалося назовні. Всіма силами вона зображувала зразкову дружину, помічаючи, що з чоловіком щось відбувається. Навіть нову сексуальну білизну купила і розгулювала в ній по спальні. Все марно. Вадим дивився крізь неї. Як дивляться крізь прозорий тюль, намагаючись роздивитися щось цікавіше за вікном.
Вадим підвівся, не подякувавши за вечерю,вийшов з кухні. Через хвилину Марина побачила, що він вже вдягнений стоїть на порозі квартири.
- Куди ти зібрався? 
Вадим мовчав і взувався.
- Вадиме?
- Я хочу пройтися. Мені треба подумати.
- Господи! Про що подумати?
Марині здавалося, що вона божеволіє.

Вийшовши на вулицю, Вадим побрів вимощенною доріжкою, не роздумуючи, куди йде. Відійшовши трохи від дому побачив знайому постать, що швидко йшла до парадного, то Наталка поспішала додому. Переконавшись, що дочка зайшла всередину, вирішив прогулятися ще. Йому не йшла з голови Жанна. Вдома доводилося контролювати думки, підтримувати розмову, а йому хотілося думати про Жанну. Вони щойно розсталися, а він знову хоче її бачити. До болю стискав кулаки, щоб не взяти телефон в руки. Знав, що почувши її голос, не зможе побороти бажання побачити її. Пройшовши кроків сто, не витримав. Зателефонував. Через десять хвилин він уже їхав до неї в таксі.