Глава 3

Марина була вже майже готова. Вона стояла біля дзеркала і фарбувала губи. Вадим побіжно глянув на неї. Марина вдягла синю сукню, що щільно облягала тіло. Вона купувала її минулого року, коли йшла на зустріч з одногрупниками. Вадим помітив, як сукня зібралася зморшками на боках і стегнах. «Дружина набрала не менше п’яти кілограмів за цей рік»,- подумав Вадим. Він поморщився, уявивши погляди його знайомих і пошкодував, що одним із запрошених був Олексій. Він прийде з Лєнкою. Тому приховати від Марини, що всі запрошені на свято з подружжям, не вдасться.
-- Чому не вдягла ту чорну сукню?
-- Не хочу бути схожою на вдову.

Вадим поморщився і пошкодував, що одним із запрошених був Олексій. Він прийде з Лєнкою. Тому приховати від Марини, що всі запрошені на свято з подружжям, не вдасться.

Вадим підійшов до шафи по костюм. Він обрав сірий світлий із ледь помітною продольною смужкою. Зняв із плечиків світлу, майже білу сорочку.
- Ми запізнюємося, - прикрикнув на дружину Вадим і зазирнув в у спальню дочки, де Марина давала останні настанови Наталці.
– Ма, я все зрозуміла. Я не маленька. Їдьте вже. 
- Вона сиділа на ліжку. Поруч, закинувши ногу за ногу, сиділа Наталчина однокласниця Карина. Марина її не любила. Це розв’язне дівчисько виглядало не по роках дорослим. Дівчина густо фарбувала очі і була схожа на шахтарів із рідного міста Марини. Ще й постійно рухала щелепами, перекатуючи жуйку туди-сюди.
- Карино, а мама бачила, в якому вигляді ти вийшла з дому? – Марина з жахом подивилася на напівоголені груди Карини, що вивалювалися з глибокого декольте.
- Ні, - нахабно відповіла дівчина. Її нижня щелепа відвисла, виставляючи на показ малинового кольору жуйку. – Її вдома немає. Вона у відрядженні.
- Я б на її місці не їздила так часто у відрядження, – похитала головою Марина. – О дванадцятій, щоб була вдома. Ясно? – проказала вона до дочки, і вони з Вадимом вийшли.
Коли за батьками зачинилися двері, Карина підскочила з місця і підбігла до дверей. Приклала вухо і кілька секунд слухала, чи зачинилися загальні двері. Переконавшись, що небезпеки немає, дістала зі своєї сумочки невеличку фляжку.
- Ми ж не можемо так приїхати. Треба підготуватися. Забезпечити собі хороший настрій, - Карина відкрила фляжку. Зробила ковток і простягнула Наталці. 
- Я не буду.
- Та камон. Ніколи не підтримуєш мене, - надулася Карина. - Чого ти як монашка? Приїдемо – а там всі вже тепленькі. Давай.

Наталка піддалася на вмовляння подруги і ковтнула з фляги. Рідина обпекла язик і горло. Наталя ще ніколи не пила міцного алкоголю. Батьки дозволяли їй трохи вина або шампанського на Новий рік. А Карина приклалася до горлечка ще кілька разів і закрутила кришку.

- Давай швидше. Нам їхати ще в Борти, - підганяла вона подругу.
 Наталя поправила на шиї золотий ланцюжок із гарним кулончиком, подарунком батьків. І повернулася до подруги спиною, щоб та допомогла із застібкою. Вона взагалі - то хотіла у подарунок айфон, але кулон – теж нормально. 

- Чого раптом Катюха вирішала влаштувати паті в себе? - спитала Наталя подругу.
- На ресторан не у всіх є бабки. А на хаті не так накладно. Хоч би якісь симпатичні хлопці були. А то наші однокласники - якісь олені. 
- А Гіві?
- Гіві красунчик, але втріскався в Настю, - зітхнула Карина.
Наталя роздивлялася себе в дзеркалі. Пісочного кольору сукня, з пишною спідницею. Тканина виблискувала золотом. Корсет щільно обтягував струнку талію.
- Сукня зачьотна, - похвалила Карина. 
Вона підійшла до дзеркала і обняла подругу. 
- Ми офігенні, - сказала Карина. - Сфоткай нас на свій телефон. В тебе камера краща.
- Наталка зробила знімок і сховала телефон в у маленьку сумку. Взула туфлі на високих підборах.
- Катя кожен день так далеко в школу їздить? – здивувалася. Наталка. – Таксі досить швидко рухалося в напрямку метро «Бориспільська». Через десять хвилин повернуло праворуч за автосалоном «Шкода», опинилося в лісі. Дерева, що росли обабіч дороги давали багато тіні. Нині ж, коли сонце повернуло на захід, густо посаджені дерева окутували дорогу темрявою. 

Вони вийшли з таксі біля високих воріт. За цегляним парканом, зведеним тільки до половини, височів будинок. Білі стіни, темні віконні рами і двері у скандинавському стилі контрастували з приземистими, побіленими вапном, хатами сусідів. Дівчати нерішуче стояли, боячись ступити на ідеальний зелений газон перед будинком.

Карина пішла білою бруківкою до ганку і не помітила, що подруга відстала. Наталка почула знайомий гуркіт мотору. Озирнулася - точно. Недалеко від Катіного будинку заглушив байк Вовчик.
- Привіт, мала, - він одразу злапав Наталю і посадив на байк.
- Що ти тут робиш? – Наталка міцно обняла хлопця за шию.
- Ти не рада? Я думав ми з тобою зависнемо тут до ранку. Нарешті твоя мамця не буде тебе пасти.
- Я ж говорила тобі, що не можу тебе привести. Тут тільки однокласники, - збрехала Наталя. - Якщо предки Катьки дізнаються, їй гаплик. Розумієш.
Наталка поцілувала хлопця, щоб він припинив ображатися.
- Та норм. Я не агрюсь. Ось хотів тебе привітати із закінченням десятого класу. Ну і з днюхой, короче.
Вовчик дістав з кишені шкіряних штанів кільце. 
- Справжнє. Золоте, - багатозначно вимовив хлопець.
Наталка заплющила очі і простягнула йому руку.

Він повільно надів прикрасу і повернув її руку долонею догори. Наталка затамувала подих в очікуванні поцілунку. Саме так робив головний герой її улюбленого фільму. Після ніжного поцілунку Лео Дікапріо зізнався своїй подрузі у коханні. Наталка вже приготувалася промовити "і я тебе теж", але замість ніжних губ Вовчика її шкіри торкнувся холодний метал. Дівчина розплющила очі:

- Що це таке?, - нічого не розуміючи, вона дивилася на свою долоню. На ній в місячному сяйві поблискували ключі.
- Кицюню, що не ясно? Це ключі від нашої з тобою хати. Типу родинне гніздечо і все таке інше. 
- Вова, яка родина? Я в школі вчуся.
- Я ж не прошу тебе вийти за мене заміж, не лякайся. Я хочу, щоб ми могли там зустрічатися, і ти ходила гола по квартирі, а я милуватимусь тобою.
- Ти хворий, - Наталя встала з мотоцикла. Вона відійшла від нього до воріт і подивилася на вікна будинку. В різнрокольорових проблисках  миготіли рухливі тіні. 
- Кицю, чого ти надулася? Не хочеш ходити гола, я куплю тобі прозорий халатик. Знаєш, з такими рюшечками на викоті...
- Ти псих, Вовчику! - Наталка розвернулася до хлопця. - Я не збираюся ходити до твоєї хати. 
- Ти мені обіцяла, що цього року в нас з тобою буде все по-дорослому. Я довго чекав і заслужив винагороду.
Вовчик притягнув до себе дівчину і посміхнувся своєю фірмовою посмішкою, від якої в Наталі лоскотало в животі. 
 Попри те, що ще не чула від хлопця омріяних слів, кохала його до нестями. Так віддано, як це буває тільки у шістнадцять років.  Вона покачала головою:
— Не сьогодні.