Глава 2

Понеділок, як відомо, день важкий. В цьому вже вкотре переконався Вадим. Він снідав вівсянкою з родзинками, яку турботливо поставила перед ним дружина, і ввімкнув телевізор. За звичкою слухав журналістку в пів вуха, бо новини майже не міняли тематику: аварії на дорогах, корупційні скандали в нас і за кордоном. Раптом Вадим завмер із ложкою в руці. Дикторка вела репортаж на тлі згарища. Розповідала про пожежу, яка цієї ночі знищила одну з пам'яток архітектури столиці. Ця пожежа вже не перша. За останні півроку то тут, то там спалахували старі будинки в центрі міста. Винуватців жодного разу не знайшли. Та і де їх шукати? Відомо, що старі будівлі, що зіяли вибитими шибами, стали притулком для тварин і волоцюг. Взимку ці будинки «заселялися» безхатьками. Вони грілися біля вогнищ, які розпалювали прямісінько на столітній підлозі. Зведені на совість будинки, хоч і мали занедбаний вигляд, ще були досить міцними і могли простояти ще не один десяток років. За версією слідства, протяги, що гуляли кімнатами і сходами, розносили іскри, і це призвело до займання дерев'яного перекриття. Зважаючи на ці обставини, ніхто особливо не займався розслідуванням пожеж. Все списували на волоцюг, яких відловлювали на вулицях, щоб вони не псували історичний центр міста. Вони обживали старі будинки, тож вельми зручно було звалити вину за пожежі на них. Єдине, що змушувало замислитися, –  це те, що аж занадто почастішали ці пожежі. Якщо так далі піде, то жодної нічліжки безхатьки собі не залишать.

Але не доля цих нещасних людей бентежила Вадима. Він дослухав репортаж і вимкнув телевізор. Тут не треба бути Коломбо, щоб здогадатися, що горять будинки не від цих вогнищ, інакше були б загиблі з числа безхатьків. Горять вони, бо їх підпалюють навмисно. Вадим раніше не розмірковував на цю тему, бо його це мало стосувалося. Нехай поліція розбирається. Не тільки ж їм бабусь із сигаретами з Хрещатика проганяти. Сьогоднішня пожежа сталася на тій вулиці, де через місяць корпорація мала розпочинати роботи з реконструкції пам'ятки старовини.

Марина дістала з посудомийної машини. блакитну чашку і поставила її під видовжений носик кавомашини.
-    Чому ти не їси? – спитала вона в чоловіка.
Вадим відкрив ноутбук і шукав в інтернеті подробиці нічного підпалу. В тому, що це саме підпал, у нього майже не залишилося сумнівів. Він начисто забув про вівсянку. 
-    Щось немає апетиту, - не відриваючись від екрану ноутбука, відказав він дружині.
-    З'їж хоча б бутерброд, - наполягала Марина. Здорове харчування – було її фішкою. Вона кілька років боролася з чоловіком і врешті віднадила його від фаст-фуду й іншого харчового сміття. Вона ретельно слідкувала за тим, що їдять в у її родині. Не лінувалася готувати щодня, хоч для цього їй доводилося вставати дуже рано і купу часу проводити на кухні.

— Щось сталося? – поцікавилася Марина, помітивши, що Вадим стурбовано вдивляється в екран.
- Чортівня якась коїться, - Вадим стурбовано потер лоба і розказав про свої припущення щодо пожеж.
- Ти вважаєш, їх навмисне підпалюють? Адже всі вони старі і занедбані. Будь-хто міг кинути недопалок – і готово. Я чула, їх навіть збиралися руйнувати.

 - Так. Але небайдужі кияни не дають цього зробити. А тепер ми маємо деякі з них відновлювати. 
Вадим підвівся з-за столу. Марина швидко поклала в пластиковий судок запечену курячу грудку й підсмажений хліб із листям салату і яйцем. В окремий відсік опустила нарізане яблуко і декілька горішків. Вадим стояв на порозі, готовий до виходу. Марина простягнула йому обід, а він із вдячністю поцілував її й вийшов із квартири. 

Марина повернулася на кухню і вилила каву з блакитної філіжанки у раковину. Вадим ніколи не виходив із дому, не випивши кави. Мабуть, ці пожежі – дійсно серйозна справа. Але вона миттєво забула про них, бо теж поспішала.

Потай від чоловіка Марина домовилася про зустріч із директором інтернет-магазину. Не дуже престижна робота, зате графік підходящий: з 8.00 до 15.00. Так вона встигатиме і обід приготувати, і з людьми почне спілкуватися.

Марина намагалася робити звичні ранкові справи: готувала, подавала, мила, прибирала. Їй здавалося, що і чоловік, і діти навмисно так повільно збираються. Вона раз по раз звірялася з годинником, чи не запізнюється.

Нарешті чоловік пішов. За ним - і діти. Марина прожогом побігла в спальню. Рвонула на себе дверцята шафи з такою силою, що ті ледь не зірвалися з петель. Швидко просунула ноги в темно-сині джинси. Голову – в білу футболку без принту. Посада в неї непоказна – оператор кол-центру, тож одяг не має значення. Довге волосся скрутила у вузол і трохи підфарбувала губи. У дзеркало дивитися не було коли. Чи не стирчить волосся, перевірить у дзеркалі ліфта. Марина ще раз глянула на годинник. Майже дев'ята. Потягнулася за телефоном, щоб викликати таксі, але згадала, що вранці на метро – набагато швидше.

Щоб зекономити час, побігла через парк. Минулої осені районний депутат дотримався обіцянки і розчистив територію біля озера. Поставив лавки, разом із мешканцями масиву висадив уздовж асфальтованих доріжок липи.

    Марина минула дитячий майданчик і вже було ступила на місток через річку, як її увагу привернула знайома червона сумка. Точнісінько така, яку вони з Вадимом подарували на 8 березня. Наталці. Дорогий шкіряний аксесуар стояв просто на молодій зеленій траві. Власниці сумки не було видно, але з-під моста линули голоси.

Марина перехилилася через поручні і побачила дочку в обнімку з неголеним хлопцем. 
- Це що таке?! – не тямлячись від гніву, крикнула Марина. - Перший урок закінчиться через п'ятнадцять хвилин, а ти досі не дійшла до школи?
- Наталка не ворухнулася з місця, але волохаті руки зі своєї талії скинула.
- Чого ти ореш? Перший урок – фіз-ра. Що мені там робити?
- Коли це я дозволяла вибірково відвідувати уроки?
- Пані Марино, це я затримав Наталю. Не сваріть її.
- А з тобою я взагалі не хочу розмовляти. Наталю, бігом до школи!
- Наталка нехотя взяла сумку, помахала хлопцю рукою і піднялася сходами на міст.
- Зараз я поспішаю, але ввечері ми поговоримо, - кинула через плече Марина і бігцем попрямувала на зупинку.