Глава 7

Вадим підійшов до вікна. Вологе повітря приємно освіжало обличчя. В цей кабінет Вадим перейшов тиждень тому. Просторий, світлий, з великом столом для нарад. А головне - вид. Зелень Труханового осторова, сині води ріки, пароходи і яхти, що курсують Дніпром. Довго ж йому довелося працювати, щоб отримати те, на що давно заслуговував. Вітер тріпав Вадимове волосся. Він машинально поправив чуба. Наблизився впритул до скла і прискіпливо роздивився охайно підстрижені скроні. Здається, минулого місяця сивини було менше. Напруга в роботі дається взнаки. Кожен день розпланований. Підйом, корисний сніданок і чашка кави. Потім ще одна в офісі. Нарада в понеділок  у директора, у вівторок - на будмайданчику. Середа і п’ятниця - спортзал. На посиденьки з друзями часу не залишається. Та і друзів майже не лишилося. Він так багато працює, щоб його діти мали все необхідне, а от часу на спілкування з ними бракувало. Вони все більше віддаляються від нього. Вадим подумав, що втомився від цієї рутини. 

Раніше він поспішав в маленьку квартирку на околиці міста, щоб поганяти м’яч з сином, обсудити шкільні новини з дочкою. Колись у них  з Наталкою були свої секрети. Тепер вона говорить до нього, тільки коли потрібні гроші. Богдан більше не цікавиться футболом. Варто Вадиму присісти біля нього, як малий починає клянчити приставку. Колись і Марина була зовсім інша.  На вихідних вони ставили улюблений диск і готували разом обід, а дочекавшись, поки діти заснуть, кохалися на рипучій канапі. Беззвучно сміялися, боячись розбудити дітей і будували плани на майбутнє. За вісімнадцять років вони виконали всі пункти того плану, але розгубили щирість почуттів і радість від спілкування.  Раніше Вадим був щасливий. Куди все поділося?

Вадим підійшов до принтера. Вклав нову упаковку паперу, взявся робити копії документів для “Техно-Інвесту”.  Кинувши погляд на підпис, Вадим подумав про шефа. Як йому вдається так тонко відчувати, де справжня вигода? Ідея з відновленням пам’яток старовини здалася Вадиму безглуздою. Невже місто не має інших проблем, крім старих занедбаних будинків?. Он міст уже років п’ять будують. Вже мемами обріс. А керівництву байдуже. Та шеф не взявся би за програшну справу. Вадиму не слід про те думати.

 Романовський – людина серйозна і все продумував на кілька кроків уперед. Навіть секретарки в нього були не ті, про яких розказують анекдоти  – тупі біляві ляльки. Це були ляльки, але з прекрасною освітою. Кожна з них знає щонайменше дві іноземні мови. Христина володіє англійською і німецькою, Надія  – французькою і арабською. Романовський і сам непогано говорив англійською і, вважав, що вона вже давно перестала бути іноземною. Тож перекладач йому був не потрібен. А от ділове листування – то вже була робота Христини. Партнерів - арабів у корпорації не було, але Надійку він взяв на роботу, бо, по-перше, мало хто з випускників Університету імені Шевченка володіючи такою екзотичною мовою, залишається працювати на батьківщині. По-друге, вона була дуже гарна – що б там не казали, впевнений третій і блакитні очі у розумних дівчат трапляються вкрай рідко.                                            
Тема стосунків шефа з секретарками була найулюбленішою під час перекурів та в дамських туалетах. Христина і Надія були в курсі, що про них пліткують, але їх це мало хвилювало. Романовський, на правах директора, взагалі чхати хотів, хто і що про нього говорить. Він переймався тільки справами. І якщо людина справлялася з поставленим завданням добре і вчасно, він дозволяв говорити що завгодно.

За дверима почулися кроки. Вадим повернувся на обережний стук в стукіт у двері. В одвірку стояв чоловік приблизно одного віку з Вадимом. В руках він тримав пластикову теку.

—  Можна? 

—  Стас! Радий бачити старого приятеля, – зрадів Вадим. - Тепер твоя черга виховувати житомирських підрядників? —  Він підійшов і поплескав товариша по плечу.

—  Так. Тобі тепер по статусу більше підійде спілкування з іноземними партнерами. Нарешті заслужена нагорода знайшла тебе, —  Стас краще за будь-кого знав про те, як Вадим мріяв сісти в крісло заступника.  

—  Я навіть уві сні бачив себе у цьому кабінеті. Знаю, шеф і тобі пропонував підвищення. Чому відмовився? – спитав Вадим, простягаючи Стасу пачку сигарет.

—  Є речі, яких бажаєш, а від деяких краще триматися подалі, - відказав Стас і взяв одну сигарету.
Вадима здивували слова приятеля. Але він відразу про них забув. Стас ніколи не гнався за більшою владою чи зарплатнею. Його цілком влаштовувало те, що він мав. Вадима дивували люди з такими поглядами. Чекати від когось вказівки, не впливати на рішення, бути пасивним виконавцем - це не для Вадима. Він прагнув керувати людьми, брався за найважчі завдання. А ще любив бути в центрі уваги. І хотів публічного визнання своїх заслуг. Стас поклав перед Вадимом теку. 

-- У нас два дні на підготовку до тендеру. Шеф дав завдання розібратися, —    сказав Стас.

—  Тендер іще не відбувся? - здивувався Вадим. —  Наскільки я зрозумів, роботи вже почалися.

—  Можна було вже звикнути. У нас завжди так. Спочатку починаємо, а потім документами займаємося.

—  А якщо ми не виграємо? Якщо роботу іншій фірмі віддадуть? – не вгавав Стас.

—  Друже, заспокойся. Ти ж працюєш у корпорації. Цим все сказано. Все буде ок.

— Все одно я хочу проект договору переглянути. 

— А що ти хочеш побачити?  Ці проекти всі типові. Нічого нового. 

— Я не звик так працювати. Ти ж знаєш. Потім самі ж будемо лікті кусати.