Глава 5

Спека ввірвалася в місто швидко, оминувши притаманні весняним місяцям дощі і поступове потепління. Жанна із заздрістю подумала про тих, хто зараз лежить на березі Дніпра і може запірнути у його прохолодні води, змиваючи з себе липкий піт. Жанна з Романом піднялися мармуровими сходами мерії. Чоловік притримав масивні двері і пропустив жінку всередину.

Вони пройшли широкий хол. Всередині на повну потужність працювали кондиціонери. Навіть після прохолоди автомобіля Жанні стало трохи зимно, і вона зіщулилася. Зазвичай літо в Києві – випробування не для слабких. Сотні тонн асфальту і бетону нещадно нагріваються на сонці і перетворюють місто на розпечену жаровню. Температура цього року, підскочила, здавалось, в одну мить. Гаряче повітря впало на вулиці і парки важкою ковдрою. В машині, в квартирі, в офісі – скрізь були кондиціонери, але ця прохолода була штучна. Лікарі взагалі вважають, що охолоджене повітря із кондиціонерів шкідливе не тільки тому, що сушить шкіру і волосся, а ще й тому, що в приміщенні раз у раз циркулюють мікроби, які накопичуються у фільтрі. Та всі ці дурниці з бактеріями не хвилювали Жанну. Вона просто хотіла мати трохи більше вільного часу. Хотіла керувати ним. А поки що було навпаки – час керував нею, вносив корективи у щоденні плани, роблячи будь–-яке планування безглуздям. Ось, наприклад, сьогоднішній похід до мерії став абсолютною несподіванкою.

-- Що ми тут робимо?

--   Ну звісно, ти мене знов не слухала. Так, коротко суті, – Роман говорив стишено, хоч у цьому не було потреби. Коридор був порожній. – Я покладаю великі надії на цей контракт і розраховую на твою допомогу.

 Жанна була досвідченою юристкою. Вона отримала чудову освіту в найкращому університеті України, а потім набиралася досвіду на фірмі чоловіка. Антон разом із Михайловим ще студентами тримали кіоск відеопрокату на ринку. Заробили трохи грошенят. Першою серйозною справою стала автозаправка. Коли «Техно-Інвест» отримав ліцензію на будівництво, Жанна не пам'ятала. Це припало на той час, коли вона, покинута чоловіком, не цікавилася справами фірми.
Вони підійшли до кабінету з табличкою «Комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва». Під стіною просторої приймальні стояв стіл, за яким сиділа секретарка. Довге світле волосся скручене у тугий вузол, стильні окуляри робили її схожою на Різ Візерспун у фільмі «Білявка в законі». Вона підвела голову від клавіатури і привіталася.
--    Вітаю! Давненько вас не було, Романе Івановичу!

Не запропонувала присісти, а підвелася і, мило посміхаючись Романові, як доброму знайомому, пройшла до одних із двох дверей у приймальні. Жанна питально подивилася на свого супутника. Він ніяк не відреагував на її погляд.

--   Ігор Костянтинович чекає на вас, – сказала дівчина і відчинила двері. Вона зазирнула в кабінет і неголосно повідомила, що прийшов представник компанії «Техно-Інвест». Пропустила відвідувачів усередину і безшумно зачинила за ними двері.

Головний спеціаліст Комітету охорони пам’яток старовини Ігор Левін скоріше лежав, ніж сидів у кріслі, і його ноги стирчали з-під столу. Права рука тримає телефон – обов’язковий атрибут дуже зайнятої людини. Довге волосся, зачесане з обох боків нагору, красиво тримало форму.
-- Все, тоді домовилися, – Левін поклав слухавку і подивився на відвідувачів поверх документів у теках і купи розкиданих по столу паперів.
Радий бачити, - не підводячись із крісла, простягнув руку господар кабінету.
Роман підійшов ближче і потиснув м’які довгі пальці з відполірованими до блиску нігтями.
Левін кивнув на стоси паперів на столі:
--    Як бачите – купа роботи. Працюю понаднормово, додому ходжу тільки виспатися, а паперів менше не стає.
Жанна стримала посмішку. Вона чудово знала, як працюють чиновники. Важливі справи накопичувалися місяцями. Безлад в шухлядах і на полицях – звичний хаос для державних установ.
Ігор Костянтинович відшукав потрібну теку серед купи схожих і передав її Роману.
    – Ось справа, якою ви будете займатися. До початку тендеру раджу ретельно ознайомитися з її вмістом. 
--    Він жестом запропонував гостям сісти на блискучий шкіряний диван. Жанна із задоволенням вмостилася на прохолодному сидінні. Левін із Михайловим сіли в крісла один навпроти одного. 
Жанна взяла зі стола пляшку з «Моршинською», відкрутила кришку і налила води в паперовий стаканчик – нестерпно хотілося пити. Роман розкрив теку, гортав документи в ній і передавав їх Жанні. Вона уважно розглядала їх. Папірці були пронумеровані, але швидко оглянувши їх, Жанна помітила, що не вистачає кількох довідок. Першою йшла доповідна записка, її зміст треба буде уважно прочитати пізніше. Далі лежало звернення до міської ради про необхідність збереження цієї кам’яниці як пам'ятки історії й архітектури, порядок денний засідання і ще кілька документів, вміст яких не мав великого значення для організації, на яку буде покладено виконання робіт.
Мовчанку, під час якої присутні ознайомлювалися з документами, порушила Жанна: Ігорю Костянтиновичу, тут не вистачає заяви від Музею архітектури.

--   Справді? – намагався зобразити здивування господар кабінету, але гості вловили фальш  у його голосі. Левін відкинувся назад, щоб дістати з кишені пачку сигарет «Мальборо», плескав себе по кишенях штанів і, не знайшовши сірників, питально подивився на Михайлова. Роман простягнув йому свою запальничку. Левін підкурив цигарку і хвилину замислено дивився на синій димок, який піднімався від цигарки під білу високу стелю. Потім зручніше вмостився в кріслі й подивився на Романа.

-- Немає? Буде. На мене покладено підготовку тендеру. Я покликав вас, щоб у вас були деякі переваги перед іншими учасниками.
-- Отже, нам залишається тільки сподіватися, що контракт отримаємо ми, – Жанна недовірливо подивилася на Левіна.
--   Чоловік знизав плечима:
--     Якщо ви зможете надати мені особисті гарантії – робота буде ваша.
Напруга повисла в повітрі під високою стелею. Ці стіни чули багато. Господарі кабінету йшли, на їхнє місце приходили інші, а зміст розмов, що велися в цій ошатній залі, залишався без змін. Така дивина траплялася з однієї причини: кожен мешканець цього просторого кабінету ніколи не дбав про культурну спадщину. Він приходив ненадовго, щоб хапнути побільше, і майже безслідно зникав, залишаючи по собі шлейф розрухи і безладдя.