Глава 4

Вадимове авто, мов равлик, повзло по вулиці Городецького.  Сьогодні навіть сварка з Мариною не зіпсувала йому настрій. Він не збирався йти, він майже шкодував про це імпульсивне рішення. Трохи подумавши, вирішив, що це піде їй на користь. Нехай подумає над своєю поведінкою. Може, нарешті подивиться на себе в дзеркало. Він пригадав жир на боках дружини і наморщив ніс. Ще до обіду вона зателефонує і вибачиться, до ворожки не ходи. Вона ж не повна дурепа, щоб відмовлятися від такого чоловіка, як він. 

Вадим постукував великими пальцями по керму і сміявся з дотепів радіодіджеїв. Дружина мало не зіпсувала ранкове піднесення. Ввечері він обов’язково проведе з нею бесіду. 

    Причин для хорошого настрою зранку було дві. Точніше одна, але з неї плавно витікала й інша - нарешті директор корпорації прийняв рішення призначити Вадима на посаду свого заступника. Страшно подумати, як довго Вадим мріяв про це. Останні п’ять років він провів у безперервних роз’їздах по Україні. Будувала об’єкти в різних її куточках. Нарешті отримав перепустку у світ обраних. Посада заступника директора не тільки красиво звучить, а й дає привілеї, про які так мріяв Вадим. Його заробітку вистачало, щоб із «хрущовки» переїхати в новеньку квартиру в престижному районі та оплачувати дітям мовні курси, гуртки та заняття спортом. Рік тому в старшої, Наталки, з’явилося нове хобі – їзда верхи. Ця доччина забаганка боляче вдарила по кишені, але забороняти він не став. Навпаки, всіляко заохочував. Вадим любив під час перерви на обід похизуватися перед друзями, що має «свого» коня. Подобалося дружньо поплескувати по плечу молодих співробітників, які ще тільки мріяли міцно зачепитися в столиці. Мовляв, поглянь на мене – я всього досяг сам. Тож Вадим підспівував Скрябіну і посміхався. Навіть камікадзе на мотоциклі, що несподівано вискочив праворуч, не почув від Вадима порцію заслуженої лайки у свій бік. А ще вчора він дізнався б багато нового про себе, свою маму і сім’ю до сьомого коліна.

Вадим зупинив «мазду» біля десятиповерхового офісного центру. Ця башта виросла тут на початку нульових на місці старого будинку. Тоді керівники столиці зрозуміли, що на продажі землі можна непогано заробити, і дозволили зносити старі перехняблені будинки. На їхньому місці, як гриби після дощу, почали виростати сучасні споруди. 

Незважаючи на тягнучку, Вадим приїхав завчасно. Вийшов із машини й окинув оком величний офісний центр. Відразу видно, що за блискучими від вранішнього сонця вікнами, люди займаються не аби чим. Сучасна архітектура приваблювала Вадима своєю простотою і лаконічністю. Нічого зайвого: прямі кути, скло, оцинковка. Просто і зі смаком. Те, що будівля не вписувалась в архітектуру вулиці, ні забудовника, ні Вадима не бентежило. Поруч, підпираючи офісний центр порепаними боками, притулився цегляний будинок чи то цукрового магната, чи то мецената, що зробив вагомий внесок у розвиток столиці. наприкінці ХІХ століття. Корпорація займала два верхніх поверхи офісної будівлі. Після кризи 2008-го, коли вся будівельна галузь «лягла», важко було розпочинати все  спочатку. Корпорація вистояла тільки завдяки зв’язкам директора і скороченню штату. Нині ж справи пішли вгору. 

Вадим прискіпливо оглянув свою автівку. Два роки минуло, як він виплатив кредит за неї, а вже повісив на шию нове ярмо – трикімнатну квартиру. У тьмяному світлі підземного паркингу виблискували натертими капотами і багажниками машини представницького класу. Поруч із ними “мазда” виглядала бідним родичем. Та не страшно. Дуже скоро він зможе купити автівку не гірше, ніж у шефа. Чоловік дістав ганчірку, подмухав на дзеркала і протер їх. Прискіпливо обдивився водійські дверцята: камікадзе на мотоциклі ледь не чиркнув його, виконуючи складний маневр, полегшено видохнув і закрив машину. Проходячи повз охоронця, привітно кивнув йому і натиснув кнопку ліфта. 

Двері ліфта безшумно відчинилися на шостому поверсі. Вадим пройшов довгим яскраво освітленим коридором. Сірі стіни, сірий товстий килим, що поглинав звук кроків. Високі шпильки секретарок тонули в ньому і не створювали шуму, коли вони, вихляючи стегнами від стіни до стіни, бігли виконувати чергове доручення шефа.

Вадим зайшов у приймальню і привітався з Христиною. Секретарка сиділа за високою дерев’яною стійкою. Тримала біля вуха слухавку і зосереджено записувала щось у блокнот.

- Привіт. Шеф у себе?

Дівчина кивнула,  поклала слухавку й запропонувала кави. Вадим не відмовився.

 - У Віктора Романовича нарада. Зачекайте, будь ласка.

Вадим пив темний напій із маленької білої філіжанки і чекав, коли шеф зможе його прийняти. Він сидів за маленьким столиком біля вікна, майже повністю захований за великою драценою. Коли  проковтнув останню краплю кави, з кабінету шефа вийшли двоє. Чоловік видався Вадиму знайомим, але він ніяк не міг згадати, де саме його бачив. Парочка затрималася біля стола секретарки.

- Христино, Віктор просив зробити копії цих документів.

Чоловік простягнув теку секретарці. Вадим не зводив очей з його супутниці. Білявка з синіми очима і тілом, вартим обкладинки журналу помітила його і кивнула. Через хвилину відвідувачі вийшли з приймальні. Вадим провів очима татуювання трохи нижче білого жіночого плеча. Весь день потім перед його очима стояла довга застібка-блискавка на породистій спині. Вона блиснула стразами, коли виходячи, жінка поправила довге волосся. Вони зустрілися поглядами лише на мить, і жоден не встиг зреагувати. Вадиму навіть здалося, що він обізнався. Стільки років минуло. Але татуювання. Не могло бути в світі два таких татуювання. Сумнівів не залишилося. Це вона. Його Жанна. Але чому такий холодний кивок? Невже ще злиться на нього? По правді, це він мав би злитися, але не міг.

 Секретарка закінчила записувати, встала із-за столу, постукала і прочинила масивні двері. Вадим почув гарчання з кабінету. Шеф із кимось лаявся по телефону.

 Вадим  струснув головою, відганяючи спогади минулого і ввійшов.