Глава 2

Жанна стояла в заторі на вулиці Гоголівській і роздратовано стукала великими пальцями по керму. Вона вже запізнилася на зустріч із Романом і подумки придумувала виправдання. Роман Михайлов був її єдиним другом і партнером, якому вона беззастережно довіряла. Після того, як чоловік її покинув і поїхав у вояж по Європі з тим дівчиськом, вона змушена була взяти управління фірмою на себе. Пів року вона приходила до тями, шукаючи втіхи в клубах і ліжках малознайомих чоловіків. А Роман підтримував її, як міг. Вона тоді добряче крапала йому на мізки. То, ридаючи в нього на плечі, жаліла себе, то звинувачувала його, що він прогледів ту малолітню шльондру і не сказав про неї. Роман терпів всі Жаннині вибрики і робив свою справу – керував фірмою. Йому вдалося повернути всі борги, які залишив її чоловік Антон, і зібрати рештки працівників, які ще не втекли до більш перспективних компаній. 
  

 Затор поволі просувався вперед. Жінка дістала сигарету і закурила. Зазвичай вона не робила цього в машині, бо не хотіла, щоб запах тютюну в'ївся в дорогу шкіряну оббивку салону. Проте зараз вона дуже втомилася. Настільки, що якісь дрібниці її не хвилювали. 
 

   На вулиці стояла страшенна спека. Кондиціонер із тихим гудінням дихав холодним повітрям у салон, але легше не ставало. Жанна сиділа в білій хмарі диму. Вона відчинила вікно, лише коли димова завіса стала такою щільною, що крізь неї не було видно дорогу.  
 

   Жанна зупинилася на червоний сигнал світлофора. Задзвонив телефон. Вона ввімкнула гучний зв'язок. 
– Жанно, - почула вона голос Романа, - ти не забула про зустріч у мерії?
Жанна тихо вилаялася. Вона забула.  Тепер доведеться розвертатися! Невже він не міг одразу попередити про свої плани? Чи він говорив, а вона не слухала? Щойно заблимав жовтий, жінка різко крутнула кермо і, не зважаючи на сердиті гудки інших водіїв, розвернулась на сто вісімдесят градусів, перетнувши суцільну лінію розмітки, і поїхала в центр. Коли вона була вже біля Українського дому, телефон задзвенів ще раз.

– Дорогенька, де ти в біса є? – Роман нервувався через затримку Жанни. 

– Шукаю парковку, дорогенький, – у тон йому відповіла Жанна.

Розмова урвалася, бо жінка саме побачила вільне місце біля ЦУМу і, обігнавши білий «мерседес», припаркувала туди свою «беемве». Роман міг стерпіти будь-які вибрики Жанни, крім її здатності завжди і всюди запізнюватися.

Вона намагалася забути зраду чоловіка, але в ній збурилася хвиля злості. Ні, Антона вона більше не кохала. Проте кров шалено кидалася в голову  від думки, що поки вона майже цілодобово працює,  він насолоджується життям. За її кошти, до речі. Ця злість точила її зсередини, немов іржа, що роз'їдає міцний колись корабель. Жанна стала неуважною і забудькуватою.

    Роман Михайлов нервово ходив туди-сюди біля сходів мерії і зиркав на годинник. Нарешті він помітив Жанну, яка спокійно йшла в потоці людей.

    Роман дивився на Жанну, насупивши брови, як батько дивиться не нерозумне дитя. Русяве волосся й легка щетина на випещеному обличчі надавали йому аристократичності. Він завжди тримався трохи зверхньо. Не робив винятків ні для кого. Іноді Жанні здавалося, що вона собі вигадала, що вони друзі. Час від часу вона помічала в Романових очах незворушність і, здавалося, навіть готовність зрадити її будь-якої миті.

    Жанна підійшла ближче. Вона в босоніжках на підборах, а Роман все одно дивиться на неї згори вниз. Жанна трохи побоювалася його. Його напади люті не раз лякали її до дрижаків.  Справа, яку вону задумали була небезпечною, але вигода була варта того ризику. Правда, раніше вони не зазіхали на такий великий шматок. Як відомо, без ризику немає перемоги.

– Скажи, все іде як по маслу? — спитала Жанна, підійшовши майже впритул.

– Так.  Залишилися формальності,— Роман відхилив лацкан піджака. В кишені стирчав пухлий конверт без марки.— Ти знаєш, що робити.

– Цього разу потрібен хтось серйозніший за власника магазину “Їжачок”,— Жанна дістала з сумочки пачку "Мальборо”.

— Так. Потрібен парняга з головою, але не надто дотошний. Це вже твоя частина роботи.
— Знаю. Я виконую свою роботу, ти свою.
Мобільник Романа загудів. Він поглянув на екран і схопив жінку за лікоть.

-- Ходімо швидше.

Жанна слухняно зацокала підборами по мармурових сходах. Поведінка Михайлова ображала її. Останнім часом Жанна дійсно була неуважною. Всі думки були тільки про те, як не дати колишньому чоловіку загарбати  фірму. Остання розмова з ним довела Жанну до істерики. Вона кричала і жбурляла все, що потрапляло їй до рук – Антон вимагав викупити її частку фірми або він продасть  активи. 

-- Що він про себе думає? - кричала Жанна, розмахуючи склянкою, коли вперше почула про наміри колишнього. – Як він може так принижувати мене? Я, саме я заробляла на шмотки для його повії, оплачувала відпочинок у дорогих готелях.  А тепер він вирішив позбутися мене?

Роман спокійно витягнув сигарету з рота і якийсь час дивився на дим. 

-- Ти розлючена. Тобі здається, що це катастрофа, руйнування твого світу, - сказав він дуже спокійно.
Його слова змусили Жанну знову відчути біль. Вона кивнула на знак згоди і нарешті замовкла.
Роман вів далі:
-- Якщо ти продовжиш бухати і ридати, твої проблеми не щезнуть. Ти протверезієш і відчуєш ще сильніший біль. І це повторюватиметься знову і знову.

Жанна так виразно уявила себе старою, в зморшках і з пляшкою дешевої горілки в руках, що їй стало страшно. Вона відсунула якнайдалі склянку, де ще залишався віскі, і подивилася на Романа.

– Я хочу справедливості, – язик в у Жанни трохи заплітався, тож вона не з першого разу змогла вимовити цю фразу. - Допоможеш мені?

Роман зробив затяжку, перш ніж відповісти. 

– Якщо ти обіцяєш робити все, що я тобі скажу, і довірятимеш мені, я допоможу тобі вирішити всі проблеми. І виведу з гри Антона.
    Його слова геть розхвилювали Жанну. Від алкоголю в голові шуміло. Треба було зробити неабияке зусилля, щоб зібрати думки докупи.
– Що означає «вивести з гри»?
--  А що, по-твоєму, можуть означати ці слова? - він наблизився впритул до Жанни. - Ти єдина законна власниця фірми. Ти ж не хочеш, щоб те дівчисько тут усім заправляло? Довірся мені - і зможеш помститися Антону.