***

***

– Може, вимкнеш вже свого комп'ютера? Цілими днями за ним сидиш, а толку ніякого, – до моєї кімнати зазирнула мама.

– Що? – Я зняла навушники й обернулася.

– Ну ось, ти навіть не чуєш мене... – засмучено зітхнула вона.

– Мам, я взагалі-то працюю. Ну, і спілкуюся з друзями...

– Та хіба це спілкування, – вона сплеснула руками та сіла в крісло. – До театру сходи краще чи в кіно. Та хоч просто до парку погуляти. Там напевно вже ковзанку залили, хоч трохи повітрям подихаєш. І очі відпочинять від монітору. Лупиш туди цілими днями.

– Схожу, неодмінно, матусю. Не хвилюйся. І, будь ласка, дай мені трохи часу, треба закінчити один дуже важливий проект. За нього добре заплатять, а скоро ж свята.

Вона тільки зітхнула, піднялася та вийшла з кімнати, зачинивши двері.

Я знову повернулася до монітора, де закінчувала креслення. Я – дизайнер приміщень. І ця професія дозволяє мені працювати, не виходячи з дому, що дуже зручно, погодьтеся.

Проект, над яким працювала останній місяць, був дуже важливим. Клієнт – до непристойності багатий та впливовий дядько у нашому місті. Він будував заміський готель та хотів оформити все в стилі «кантрі», щоб усе з дерева, екологічно чисті матеріали, лазня на дровах, мангал з альтанками, невелика стайня, обов'язково мав бути камін у головному холі, де буде бар та ресепшн. Також слід було продумати інтер'єри номерів. Сам готель мав бути невеликим – номерів на десять-дванадцять. Але всі вони повинні мати власний стиль – це й буде ще одна фішка заміського готелю.

З Борисом Івановичем ми бачилися лише один раз, місяць тому, тоді й обговорили всі деталі, потім списувалися лише по вайберу. Я присилала йому варіанти, а він писав, що подобається, що треба змінити або взагалі виправити й зробити по-іншому.

Зараз вже залишалися останні штрихи, три дні, ну максимум тиждень, і можна розслабитися й навіть дозволити собі місяць відпочинку. Я вже почала серйозно замислюватися над поїздкою в Карпати. Новий рік у горах – що може бути крутішим?

Мама права, я дійсно перестала спілкуватися з людьми наживо, все більше й частіше проводячи час поза роботою над проектами у віртуальному світі. Фейсбук, сайти знайомств, літературні форуми, де я любила «зависати», читаючи сучасне фентезі та любовні романи, чати, вайбер – все це настільки сильно влилося у моє життя, що я вже й не уявляю, як раніше ми жили без інтернету. А ще якихось п'ятнадцять-двадцять років тому про всі ці технології навіть не чули!

Тренькнув месенджер на ноутбуці, сповіщаючи про нове вхідне повідомлення.

Від Юрика. Я посміхнулась. З ним ми познайомилися кілька місяців тому, у фейсбуці, через спільних друзів.

Його повідомлення завжди неабияк тішили мене та дарували посмішку. Вони були переповнені компліментами, смайликами, жартами. Про себе він говорив побіжно, більше воліючи балакати про нісенітницю – погоду, природу, обговорювати фільми або книги.

Я відповідала тим самим. Дозволяла собі трохи пофліртувати, подуріти, посміятися. Але серйозно не сприймала. Та й відстань між нами не передбачала розвиток романтичних відносин. Він жив за кордоном. У Німеччині, де працював за контрактом останні п'ять років.

Я хоч й проводила дні переважно в онлайн, але все-таки мріяла та чекала того єдиного, якому я могла б довірити свою душу і серце, з ким можна засинати і прокидатися в одному ліжку, кому можна довірити свої таємниці, розділити проблеми і просто, обнявшись помовчати. Але такого на моєму шляху ще не зустрілося, й навіть гадки не було – де такі екземпляри взагалі водяться. Усі ті, хто мені зустрічалися, шукали лише тимчасових втіх, а мені таке зовсім не підходить. Я не з тих, хто відкриває свою душу кожному зустрічному. Я хочу, щоб, як у казці –  один раз й на все життя.

Зітхнувши, я прогнала непрохані думки, відправила Юрику підморгуючий смайлик та повернулася до креслень.

Тільки цього вечора я так й не змогла їх закінчити. Все, що сталося далі, більше нагадувало якийсь фантастичний роман.

Сліпучий білий спалах змусив мене заплющити очі, а весела новорічна пісня Вєрки Сердючки, що зависла на найвищій ноті – зчепити зуби й затиснути вуха.

Хвилина мені здалася вічністю, і коли я прийшла до тями, виявила, що стою в кімнаті, оповитій проводами й мерехтливими лампочками.

– Чорт забирай, що відбувається? – крикнула я, не розуміючи зовсім, куди поділася моя кімната, і як я тут опинилася. На маленькому столику я виявила свій ноутбук, де ще був відкритий Coral Draw з моїм кресленням.

– Ну, ось ми знову зустрілися, Настю! – я обернулася, судорожно ковтаючи. Я не вірила своїм очам – у дверях стояв Борис Іванович, скелею височіючи наді мною. Він був вищий за мене на голову, щільної статури, його сірі очі дуже уважно дивилися на мене поверх окулярів, наче оцінюючи.

– Борисе Івановичу? – здивувалася я.

– Я, – кивнув він. – Радий, що ти таки зрозуміла, як потрапити по той бік екрану.

– Е-е? Чого? – не зрозуміла я. – Якого екрану?

– Ти не зрозуміла? – Він хмикнув, – ти хіба не знала, що віртуальна реальність не така вже й віртуальна? А статус «онлайн» – не просто статус, а ще й спосіб життя?