Лист святому Миколаю

Доброго дня, святий Миколаю, вирішив написати тобі листа, розповісти, як минув мій рік. Звуть мене Сергій Бортнік, мені одинадцять років, вчуся я в п’ятому класі на дистанційному навчанні. Скажу тобі чесно, пане Миколаю, вчуся я так собі, бо бажання в мене аж ніякого. Кому взагалі захочеться вчитися, якщо світло схоже на зіпсовану гірлянду: то світить, то ні, і від того вайфай, то є, то немає. Дорогий Миколаю, я розумію, що зараз, ти дуже зайнятий і тобі не вистачає часу, щоб принести усім подарунки в ці святкові дні. Але я прошу в тебе, тільки щоб було постійно світло і не пропадав вайфай, бо без нього я не можу грати в ігри на телефоні і взнавати заняття в Гугл класі, а коли це не можливо, мама дуже нервує, не знає, що зі мною робити і дужче переживає за заняття, ніж, коли десь бахкає.

Любий Миколаю, ти мабуть вже знаєш, що у нас почалася війна, двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. В той же день ми переїхали до бабусі Тані та дідуся Толі, бо вони живуть на другому поверсі, і звідти швидше бігти у підвал, а наша квартира знаходиться аж на дев’ятому поверсі.

Перші дні ми просиналися від кожного шурхоту, спали вдягнені, щоб негайно вибігти з квартири. Наші сумки з одягом та документами були в коридорі, на усяк випадок. Під час вибухів ми постійно бігали між кімнатою, коридором та ванною! Не знали де безпечніше. Але я вже зрозумів, що коли йде війна безпеки не чекай. Ввечері, ми майже ніколи не вмикали світло, а ще мама на мене сварилася, за те, що я хотів виглянути з вікна, мабуть боялася вибухів. Мама, бабуся Таня і дідусь Толя так часто дивилися новини, що я навіть тікав з тієї кімнати, бо хотів замість новин побачити Гаррі Поттера. А потім – зникло телебачення і тоді я заплакав, бо Гаррі Поттера я так і не побачив.

А ще, не пам’ятаю точно в якому місяці, пропав зв’язок. Мені було байдуже на той зв’язок, але стало цікаво, коли ми разом з мамою, однокласниками та їх мамами, спускалися вниз до пляжу, щоб спіймати мережу. Всі підіймали догори телефони, щоб хоча б комусь додзвонитись. Мама нікому не змогла додзвонитись – мережа не спіймалася...

 У березні на війні загинув мамин троюрідний брат, вона побачила його фотку на фейсбуці і спочатку не повірила, але потім знайшла на сторінці у його сестри жалобну стрічку, мама казала, що її троюрідний брат завжди посміхався. Вона плакала і бабуся Таня плакала, і дідусь Толя теж був засмучений, це ж був син дідусевого двоюрідного брата, я не плакав, бо не знав його зовсім, але мені було сумно і шкода маму, і бабусю Таню і дідуся Толю теж.

Коли всі рахували кількість ударів по Чорнобаївці й раділи, ми зовсім не раділи, бо від Чорнобаївки до нас їхати сімнадцять хвилин і тому дуже добре чутно вибухи.

 Якось бабуся Таня жарила на сковорідці соняшникове насіння і дивилася у вікно, і ненароком побачила на криші багатоповерхівки, навпроти нашого будинку, російського солдата з ружом – снайпера. Мені теж хотілося подивитися на снайпера, але мене не пустили, бабуся дивилася на нього під прикриттям, нібито жарила насіння, мама також була під прикриттям і виглядала з балкону – розвішуючи білизну. А в мене не було прикриття і тому я не зміг побачити снайпера і чомусь засмутився,

- Це ж цікаво побачити снайпера, я бачив його лише в іграх, - жалівся я мамі.

- Ні чого цікавого! – відповіла вона.

До себе додому ми повернулися аж в літку; коли їхали в маршрутці, я помітив, що люди взагалі сиділи мовчки, не підіймаючи очей і в телефони теж не дивилися, дивно, бо зазвичай людей від телефонів не відірвеш. А за мостом стояли машини з позначкою Z. Я живу в дуже великому, багатолюдному районі, де загалом одні багатоповерхівки. Та повернувшись додому ми побачили, що людей лишилося мало, стало пусто і лячно.

Пам’ятаю, як ми ловили вайфай біля кафе, бо вдома його не було. Сиділи і качали: я – аніме, мама -серіали, а папа – теж щось качав. Всі люди так робили... Ми дуже зраділи, коли нам вдалося зловити безкоштовний вайфай у себе вдома ...

Я не люблю ходити по магазинах, але мама із татом завжди мене з собою брали, боялися залишити вдома одного, на дев’ятому поверсі. Одного разу, коли ми з мамою вийшли з магазину, десь так бахнуло, що ми ледь не впали, а ще я яблука у калюжу впустив – пакет порвався, я хотів їх зібрати, але мама не дозволила. Нам було так страшно, що ми одразу пішли додому... Але ж я майбутній чоловік, я сказав мамі: «Чого ти лякаєшся? Повинна вже була б звикнути». Та мама взагалі не могла звикнути до звуку вибуху-прильоту, який нагадує удар м’яча по залізній стінці гаражу. Коли ми прийшли додому тато сказав, що в квартирі від вибуху, аж вікна затряслися.

Після того випадку, я почав боятися ходити до магазину, але все ж доводилося. Ці магазини ніби магніт притягували до себе усю небезпеку.

 Якось ми скуплялися у супермаркеті і почули гул ракети, здалося ракета впаде на наш супермаркет і нікуди нам буде тікати, так низько вона летіла, потім ми взнали, що через півкварталу від нас, вона впала і вбила цілу родину: батька, мати, двох дітей і собаку. Нам було дуже лячно, бо це сталося біля кафе, де зазвичай мама з татом пили каву, а я чай. Більше в ту сторону ми не ходили.

На мій день народження, другого червня, батьки мені подарували мангу про Наруто, забрали останню з полиці магазину. У другому магазині я теж купив мангу – три томи, на гроші, що подарували дідусь Толя і бабуся Таня. Мама із татом були не дуже раді ще трьом товстенним мангам, але я їх швиденько прочитав, бо в манзі більше малюнків ніж слів.

У літку сталося багато подій, окрім мого дня народження, мій двоюрідний брат (татів племінник) оженивсь в дев’ятнадцять років. Я так рано ніколи не оженюсь! У день весілля, мій брат забув паспорт, прийшлось повертатися за ним додому. У загсі було дуже гарно, святково, багато квітів і жінка у сірому костюмі, яка вела святкову церемонію, мама навіть заплакала, від радості мабуть. Бабуся Люда була такою нарядною і теж просльозилася, бо це ж її старшенький внук оженивсь. Це було святкове весілля і мені все дуже сподобалося!