Оселедець

Магазини – це осередок життя у селі. Де відбувається обмін інформацією? Де народжуються самі неймовірні байки? В магазині... Черга – це основний каталізатор пліток. У черзі люди діляться друг з другом думками, осмислюють сказане і пліткують. Кумедні історії народжуються на кожному кроці.

У маленькому магазині «Віра» не проштовхнутися, перед новорічними святами потрібно запастися продуктами, як слід. До Нового року залишилося пару днів, а з цією окупацією взагалі невідомо, що може статися. Окупація – це така противна штука, сьогодні хліб коштує тридцять гривень, а завтра як Бог на душу положить. Бо з тими іродами, що усіх підряд «визволяють» (хочеться плюнути в їхню сторону, від огиди) невідомо, що трапиться через хвилину. Їхні снаряди летять абикуди, не розрізняючи чи ти старий, чи молодий, чи ти гарна людина чи так собі... Але зараз мова зовсім не про це, то ж повернемося до нашого магазину. А там людей... і з Іванового, і з Верхівки, і з Петрівки.

Саме сьогодні, мабуть у всіх майнула одна думка, що без салату «оселедець під шубою» Новий рік не настане! Як це так зустрічати Новий рік без такого «важливого» салату! Що ж їсти тоді? Не буде ж, що їсти: на столі лише дві тарілки холодцю, салат Олів’є і салат із крабових паличок, пюре з котлетами, запечена качка з яблуками, ковбаса, сир, плавлений сирок із часником, квашені огірки та помідори і ще багато чого... Ясне діло із такою «скудною» їжею – всі вирішили, що салату «оселедець під шубою» не вистачає на святковому столі і кинулися скупати оселедець. В окупантів теж у п’яному мозку щось промайнуло, мабуть не думка, бо думка-це для них забагато буде, така собі їхня російська «мысля», що без оселедцю, нічим буде закусити на святковому столі. Наїхало їх ціла куча, на машинах із позначкою Z, повилазили і стали біля магазину, а одного, самого наймолодшого, худющого, неначе не кормили від народження, відправили за покупками. А щоб його ненароком не затоптали бабусі в магазині, дали йому охоронника бугая-колаборанта Щура. Зайшли вони з колаборантом удвох в магазин – стали у чергу, ніхто на них навіть уваги не звертає... А хто на «таке», одним словом «Z», хоча не ту вони букву вибрали, потрібно було «Г», взагалі буде увагу звертати...

Ось стоять вони у черзі п’ять хвилин, стоять десять, а черга ані на крок не зрушилася, бо ж там перед прилавком Занозиха із Верхівки - доки пів магазину не скупить, ні кроку не ступить до дверей.

- А чего она так долго? - питається в Щура, наш окупант.

- Та це ж Занозиха, поки весь магазин не скупить, на двір не вигониш...

- А как же тогда мы? – питає окупант, - мы ж тогда, что ж ...без продуктов останемся, что ли...

- Та не переживай, малий, - похлопав його по плечу, Щур, - Маринка, продавчиня, викладає лише третину, а залишок кладе на вітрину, після того, як Занозиха додому піде. Така в неї маркетингова стратегія...

- Хорошо, тогда, – заспокоївся окупант.

Нарешті, Занозиха, з трьома торбами та тачкою попереду вийшла з магазину. Після того, як вона пішла, черга просунулася одразу на чоловік п’ять. Всі чекали доки продавщиця порозставляє товар на полицях.

Тільки-но, окупант розслабився, як перед продавчинею виникла велика баба у чорних лосинах, і зеленій туніці із їдюче-салатовою хустиною на голові, в руках вона тримала дві клітчаті сумки, родом із дев’яностих, і ще дві сумки на тачках.

Окупант одразу зрозумів, що ця жінка тут надовго, але в його маленький мозок ніяк не вкладалося, як ця бабка повезе одразу стільки сумок і тачок одночасно.

- Та не дивуйся ти так! Це-Торгашиха, вона теж багато бере, але у Маринки тих запасів, ще на десять таких «Торгаших» хвате, - продовжував розголошувати цінну інформацію Щур.

- Хоч мовчав би вже, бісова душа, ти ще під стіл пішки ходив і слині пускав, коли я із твоєю матір’ю дівувала! З яких це пір я для тебе Торгашиха, - гримнула вона і поставивши сумки на тачки, пішла.

Після цього, черга продвинулася дуже швидко, бо скуплялися в основному ті, хто вже запаслися на всі свята і лише підкупляли по троху, то хліб, то водичку, то ще щось...

Змучений окупант вже не сподіваючись, що і до нього дійде черга, мовчав, пропалюючи поглядом спину худенької бабусі з палицею, яка стояла попереду нього і вже підійшла до прилавку.

- Вам чого, Никифорівна? - запитала Маринка, поправляючи волосся.

- Та мені, Маринка, тільки хліб та оселедець, у борг, - як отримаю пенсію, зразу гроші принесу.

- У борг не даємо, Никифорівна, так хазяїн наказав!

- О це тобі і Тюхтій, жлоб москалівський, - вилаялася Никифорівна.

- Та мовчить вже, - якомога тихіше промовила Маринка, - щось «мух» повний магазин сьогодні налетіло, - добавила вона, натякаючи старій на непрошених гостей.

- Ну добре, як в борг не даси, тоді піду, повернуся вже після того, як пенсію отримаю, -відповіла стара шкандибаючи до виходу.

- А где же тут мухи? – здивовано промовив окупант.

Щур посміхнувся прижмуривши очі, і розпливчато сказав: «Хто його знає?»

Нарешті черга дісталася і до окупанта.

- Что вам? – спитала російською Маринка.

- Мне пожалуйста, двадцать селедок, четыре хлеба и три, нет, наверное, четыре палки колбасы, - протараторив окупант.

- Пакет нужен? – спитала Маринка.

- Нет, не нужен, у меня свой имеется, - відповів окупант, достаючи з рюкзаку складений в п’ятеро, здоровенний пакет.

- О це ти їси! – почувся не вдоволений голос позаду, окупант обернувся, розглядаючи людину, яка посміла так нахабно «звернутися» до нього.

Це була висока, струнка, блакитноока жінка, в довгій, до полу, бежевій жилетці і в білих черевиках.

- Чого витріщився!!! Ніколи жінку не бачив чи шо! – вигукнула вона. – Ти куди стільки оселедця береш? На поминки чи шо? А ну залиш хоч з десяток, бач, яка черга після тебе? І всі за оселедцем! А він тут найшовся, генерал! По двадцять штук одразу бере.

- Лідка, ти чого? – намагався вступитися за окупанта Щур, - у Маринки запасів...