Основна частина

Місце події: село Микуличі та селище Немішаєве, які нероздільно межують між собою, віддалені од Бучі на відстані біля п’яти км., від Бородянки близько п’ятнадцяти км.

24 лютого проснулись десь о 5.30 – телефонують друзі: війна! Бомбардують наші села і міста.

Ніби струмом по всьому тілу, чимось гострим, чимось таким, що тривожно-грізно вдарило по нервах. Останні маленькі надії на те, що не нападуть – не справдились. Ніби ж двадцять перше століття надворі, ніби ж починати війну це – нечуване варварство. Таки напали… Відчуття наруги і безпомічності.

       В хаті припасів на тиждень-другий, а в нас семеро їдоків, двоє дітей. Кинулися в ближній супермаркет скуплятися. Народу вже повно, на заправці величезна черга автомобілів за пальним. Навкіл наче на похоронах – ніхто не говорить. Стараються купувати найбільш необхідне: сірники, сіль, борошно, хліб, олію, крупи. Купуєш і соромно на касі: а чи усім вистачить, чи не вихватив ти в когось, хто ще не встиг зорієнтуватися, аби запастися продуктами.

Що робити, ніхто не знає. Дехто кидається кудись їхати, а хтось забивається в хату, щоб нічого не чути й не бачити.

До війни все йшло давно. Спочатку у світі великих держав та можновладців закрили очі на окупацію Криму, згодом – на війну в Донбасі. Не дуже, як на мене, поспішали-намагалися вводити миротворців, лукавили із санкціями, дали змогу збудувати Росії декілька газопроводів до європейських країн в обхід України. Цим фактично позбавили нас хоч якихось гарантій безпеки. Європа ніби перестала бути з нами в одній упряжці. Ми не зогляділися, як навкруг нас постали вороги: в Росії, Криму, Донбасі, Придністров’ї, Білорусі. Десь раніше, десь пізніше. Пробували налаштувати проти нас Польщу й Угорщину. В кінці 2021, на початку 2022 року ескалація пішла на повну. Путін зібрав величезне військо в Білорусі та Криму. Почалися ледь не щоденні вояжі високопоставлених чиновників із США та найбільших країн світу до Москви і Києва. Чого їздили, про що говорили, нам внятно не повідомляли. На мій погляд, були одні «відмазки». В якийсь момент здавалося, що нас хочуть прийняти в НАТО. У Києві – то директор ЦРУ, то глава Пентагону, то держсекретар США, президенти, прем’єри, міністри – аж голова обертом йшла. В Москві начебто почали панікувати – кричали, що Захід і ми переходимо «червоні лінії». Однак згодом крутий поворот. США та Європа відкрито почали заявляти: Путін скоро неодмінно нападе, а вони не будуть вмішуватися, давати нам свої війська, лиш застосують санкції, але тоді, коли нападе, та ніяк не раніше. І зовсім нічого для упередження нападу. Саме цей факт говорить найбільше: нічого для упередження. Пояснювали таке боязню третьої світової. Проте, якщо зважати на таку загрозу, то потрібно взагалі не перечити Кремлю, не застосовувати санкцій, не давати нам зброї, бо цим також можна розгнівити Путіна, хто знає, що там може його спровокувати. Вважаю, що знову мала місце «відмазка», ще й невдала. Президент України в Мюнхені прямо заявив, що хтось однозначно бреше, а я, простий смертний, підозрюю більше ніж брехню. Вельми схоже, що Москва купила, або знайшла собі десь, серед великих можновладців світу, «кришу», на яку спиралася, коли задумала почати війну.

Цікаво: про ковід мовби забули. До нас звідусіль лізе саранча без масок і сертифікатів, наші люди змушені порушувати всі карантинні правила, виникає гостра епідеміологічна ситуація, повинна бути негайна реакція ВООЗ, а ніхто й не поворухнувся, хоча за кілька тижнів до того, на зимовій Олімпіаді, представники всіх країн світу кожен свій крок змушені були робити згідно встановлених для такого вимог. Ніхто навколо не хворіє. Виявляється можна жити й без карантину.          

Почалися бої в районі Гостомеля, над нами безперестанку пролітають снаряди, чуються сильні вибухи, трясеться земля й будинки, над нашим селом кружляють ворожі вертольоти, їх ніхто не обстрілює, вони нахабно знижуються до самих житлових споруд. Видивляються, мабуть, чи немає загрози для танків та піхотинців, які мають скоро підійти.

На третій день пропало світло. Почали жити при свічках. Лягаємо спати й встаємо, коли за вікном починає сіріти. Із світлом відключилися газові котли, оскільки більшість з них залежні від електрики. Стало холодно, хто має можливість – топить дровами.

В цей же час з’явились ворожі танки й інша техніка. Носяться по селу на шаленій швидкості. Аби залякати тих, хто сховався в домівках, їздять навіть глухими провулками. Почали з того, що розстріляли житловий будинок, біля якого стояло кілька автомобілів, згодом також розстріляли-підпалили-зруйнували всі продуктові магазини, аптеки, на підступах до села пошкодили електроопори, електропроводи, однак чомусь не зачепили сільраду та банк з українськими прапорами, хоча нібито повинні спрямовувати свою агресію туди, де ці прапори майорять, адже вони наші національні символи, які їм, бачите, ні спати, ні жити не дають.  Явно чітко виконували завдання – залишити нас без продуктів, ліків, електроенергії. Згодом я їздив навколишніми селами і скрізь бачив таку ж картину. Оскільки за час окупації гуманітарку до нас не пускали, то мабуть збиралися морити голодом, або змусити годуватися з їхніх рук, щоб приручалися до «рускава міра».

      Коли у нас стріляли по магазинах, то поранили одного чоловіка, йому довго не могли спинити кровотечу. В іншому місці разом з магазином вгатили по першому поверху житлового будинку. Одна жінка ледь встигла вискочити з нього, довго не могла відійти од переляку. Танками заїхали на територію школи, потрощили гарну металеву огорожу, зруйнували-понівечили шкільне подвір’я. Зайшли в хату до одного жителя й кинули під ноги гранату, що не зірвалася, (напевно була пошкоджена й використовувалася для страхання) вдарили прикладом у груди, змусили показати військовий білет, нібито пересвідчитись, чи не воював у Чечні. Танки й БТР-и зупинялися надовго в дворах та біля будинків, чим тримали мешканців у напрузі. Снаряд потрапив та вбив місцевого жителя. Коли заходили по хатах, часто робили обшуки, примушували виконувати різні їхні накази-забаганки. В цей же час не змовкала артилерійська канонада – продовжували обстрілювати Гостомель.