Епілог

Тістечко для Іфи Маруся віднесла в неділю. Бріджет знала, де та живе, бо тут усі знали, де хто живе. Іфа відчинила сама, подивилася на коробку, на браслет у Марусі на руці — і нічого не спитала. Сказала «thanks» і потягнула її у двір.

Харківську дівчинку вони зустріли в понеділок, біля магазину.

Мама з Ксюшею у візочку і Маруся з пакетом, а назустріч — жінка з таким самим візочком, тільки порожнім, і поруч дівчинка, висока, у навушниках, у худі з каптуром. Та сама, чотирнадцятирічна, з іншої школи, яка дивилася на Марусю як на малу. Жінка подивилася на маму, мама на жінку, і обидві одночасно сказали «ой», і обидві засміялися, і все, далі їх було не спинити. Звідки, коли, де живете, а ваш де, а наш там само, а школа, а документи, а хостел, а господарі. Вони стояли посеред тротуару, і візочки стояли, і люди обходили їх, як обходять камінь у річці.

Маруся й дівчинка лишилися одна навпроти одної.

Дівчинка зняла один навушник. Це Маруся вже знала: один навушник означає «гаразд, кажи».

— Привіт, — сказала Маруся.

— Привіт.

— Ти Марусю пам'ятаєш? — гукнула мама через плече. — Це Даша. Дашо, це Маруся.

— Пам'ятаю, — сказала Даша, і з голосу було чути, що не дуже.

Вони помовчали. Даша була старша, і вища, і в навушниках, і Марусі знову захотілося всміхнутися й почекати, поки минеться. Але вона стояла.

— Як у тебе справи? — спитала вона. — Тільки по-справжньому.

Даша подивилася на неї. Як на малу, але інакше: як на малу, яка сказала щось не за віком.

— Паршиво, — сказала Даша. І одразу озирнулася на маму, але мама була далеко, у документах. — Ну, не паршиво. Нормально. Я просто… — Вона помовчала. — Я всім кажу, що нормально. З самого початку. Утомилася.

— Я теж казала. Потім перестала.

— І що?

— Стало не легше, — чесно сказала Маруся. — Але по-іншому. Ніби раніше несла наплічник, а тепер його хтось іще тримає.

Даша подивилася на неї довго. Потім витягла другий навушник.

— У тебе є телефон?

— Мамин.

— Дай.

Вона вбила в мамин телефон номер і написала «Даша Харків». Потім сказала:

— Тут узагалі нікого. Ти перша, з ким можна нормально. Хоч і мала.

— Я не мала.

— Ну, не мала. — Даша майже всміхнулася. — Пиши, якщо що. Тільки по-справжньому, як ти кажеш.

Мами домовилися в четвер пити чай, обмінялися всім, чим можна обмінятися, і розійшлися. Маруся озирнулася: Даша йшла і не надягала навушників. Так і йшла без них, до рогу.

До річки вона пішла ввечері.

Дорогою зайшла на кухню, взяла блюдце із синьою облямівкою, налила молока. Вона ніколи цього не робила. Бріджет веліла, і воно стояло біля задніх дверей усі ці тижні порожнє. Зараз Маруся зрозуміла: воно було як «дякую», яке ставлять біля дверей, бо сказати нікому.

Вона поставила блюдце на каміння, поруч зі своїм каменем. Кіт, тобто Пангур, понюхав і не став пити. Ліг поруч. Правильно, подумала Маруся. Воно не для тебе.

Чоловічка не було.

Вона зрозуміла це не одразу. Камінь був на місці, і вода, і вільха з табличкою. Але на камені ніхто не сидів. Вудки не було. Мотка волосіні не було. Тільки на плоскому камені, посередині, де він того дня поставив готовий черевик, стояли два.

Два черевики. Однакові. Маленькі, коричневі, з акуратними стібками по краю підошви. Друга пара за двісті років, а може, перша. Стояли рівно, носами до води.

Маруся сіла на свій камінь. Почекала, хоч знала, що не прийде. Він пошив другий, і йому стало в чому йти, от і все. Куди — вона не питала. Мабуть, туди, куди він двісті років не міг, бо все ніколи було.

— Так і не сказали, як вас звати, — сказала вона воді.

Вода бурмотіла. Рибки стояли. І раптом над ними, низько, синім розчерком, пронісся птах. Швидкий, як постріл. Рибалочка. Kingfisher. Маруся бачила його разів зо три за весь час, а тепер учетверте. Він сів на гілку вільхи, просто над табличкою, і подивився вниз, на воду, як дивляться ті, хто знає, де риба.

Потім пірнув. І виринув із чимось сріблястим, маленьким, і полетів угору за течією, туди, де починається вода.

— Ну й гаразд, — сказала Маруся. — Дізнаюся, коли буде треба.

І ще одне вона зрозуміла, сидячи там. Якою мовою він говорив. Ніякою. Він говорив так, як говорив кіт: не голосом, а просто їй. Тому вона й розуміла кожне слово. І тому не могла потім згадати, як воно звучало.

Позаду на стежці зашурхотіло. Вона не обернулася. Дідусь сів поруч на каміння, крекчучи, у кроксах на босу ногу.

— Пішов? — спитав він.

Маруся подивилася на нього.

— Ти знав?

— Що знав? — Дідусь дивився на воду. — Нічого я не знав. Я в дитинстві в бабусі в селі теж одного такого бачив, на річці. Сидів, ловив. У червоній такій… ну, не в худі, тоді не було. У свитці. — Він помовчав. — Ніхто мені не повірив. Ну і я перестав розповідати.

— А зараз розповідаєш.

— А зараз є кому.

Вони сиділи. Пангур лежав між ними. Блюдце стояло. Два черевики стояли носами до води. Річка бігла в море.

— Діду, — сказала Маруся. — А завтра по коліна?

— Завтра по коліна, — сказав дідусь. — А далі немає.

— Далі немає, — погодилася Маруся.