Дублін

Слова Маруся принесла бабусі так, як носила тут усі слова: цілком, не розуміючи. «Bloom's. Портобелло». Бабуся перепитала двічі й повернулася до ноутбука.

Знайшла за одинадцять секунд.

— Bloom's Cafe, Портобелло, — сказала вона, повернувши до столу ноутбук із двома екранами. — Є таке. Кава, сніданки, десерти. Відгуків чотириста. Як ти про нього дізналася?

— Одна людина сказала, — сказала Маруся.

— Яка людина?

— Біля річки.

Бабуся подивилася на неї поверх окулярів, і Маруся приготувалася. Але бабуся тільки сказала:

— Зрозуміло. — І потім: — Названо, між іншим, на честь героя книжки. Ірландської. Яку всі починають і ніхто не дочитує. Він у цьому районі жив. Ну, не жив, його вигадали.

— Як кота з мультика?

— Приблизно, — сказала бабуся і, здається, вперше за весь час засміялася не в екран, а сюди.

Їхати вирішили всі. Це було несподівано: зазвичай у будь-яку поїздку хтось не їхав, бо робота, або Ксюша, або змагання. А тут дідусь сказав «у суботу», мама сказала «я візьму візочок», бабуся сказала «я закрию ноут», і всі подивилися одне на одного так, ніби змовилися, хоч ніхто не змовлявся.

— А кіт? — спитала Маруся.

— А кіт у переносці, — сказав дідусь. — Він у ній через море їхав. Дублін переживе.

Автобус ішов півтори години. Маруся сиділа біля вікна, переноска стояла в неї на колінах, і кіт дивився крізь ґратки на поля, на овець, на сірі кам'яні стіни, що тяглися вздовж дороги, і жодного разу не нявкнув. За ними сиділи мама з Ксюшею, попереду дідусь із бабусею, і бабуся з телефону читала вголос, що в Дубліні подивитися, а дідусь казав «угу» і дивився у вікно.

Десь посередині, між двома селами, Маруся просунула пальці в ґратки. Кіт уперся в них лобом, як у метро.

— Пангур, — сказала вона. Неголосно. Але в автобусі було тихо, і мама почула.

— Що?

— Його так звати. Пангур.

Мама помовчала.

— Звідки ти знаєш?

— Він сказав.

Мама не спитала «як». Мама взагалі після того дзвінка стала питати менше і слухати більше, і Маруся не знала, добре це чи ні, але їй подобалося.

— Пангур, — повторила мама, пробуючи. — Дивно. Але йому пасує.

— Пан-гу, — сказала Ксюша.

Усі обернулися. Ксюша сиділа в мами на колінах і дивилася на переноску, і було видно, що вона сама здивувалася.

— Пан-гу, — сказала вона ще раз, упевненіше, і потягнула руку до ґраток.

Бабуся попереду обернулася й розтулила рота. Дідусь сказав: «Ну от. Перше справжнє слово. А ми думали — „мама"». Мама сміялася і плакала водночас.

Кіт сидів у переносці з таким виглядом, ніби нічого особливого не сталося.

Портобелло виявився не вулицею, а цілим районом: вузькі вулиці, червоні цегляні будинки, крамнички, люди з собаками. Вулицю знайшли за бабусиним телефоном, дідусь вів усіх за картою, як по морю, і один раз повернув не туди. Bloom's упізнали за вивіскою. Усередині було тісно, гамірно й пахло кавою, і біля прилавка стояла вітрина.

Маруся підійшла до неї першою.

Вона не чекала манго. Вона знала: «не такий, але близько». І все одно дивилася на кожну полицю, згори вниз, як уперше в Honey. Тістечка з малиною. Щось шоколадне, шарами. Кекси. Печиво. І на нижній полиці, у кутку, — маленькі, круглі, помаранчеві, з глянцевим верхом. Не манго. Просто помаранчеві. Без черешка.

— Ось, — сказала Маруся.

Дівчина за прилавком щось спитала. Маруся не зрозуміла і сказала «this», і показала пальцем, і підняла долоню з розчепіреними пальцями: five. Дівчина всміхнулася й стала складати в коробку. Маруся раптом збагнула, що вона щойно сказала англійською те, що хотіла, і її зрозуміли, і нічого не сталося.

— Six, — сказала вона.

Дівчина подивилася на неї.

— Six, please. — І, подумавши: — For friend.

Шосте було для Іфи. Маруся вирішила це ще в автобусі. Браслет усе ще був у неї на руці, і вона не знала, як сказати «дякую» так, щоб Іфа зрозуміла, що це не «соррі» і не «окей». Тістечко було зрозуміліше за слова.

Сіли біля вікна, на вулицю. Мама налила Ксюші соку, дідусь узяв каву, бабуся чай, і відкрили коробку.

Маруся взяла своє і розрізала.

Шкоринка тріснула. Усередині був мус, світлий, і з нього потік джем. Помаранчевий. Маруся спробувала.

Це було не манго. Це був апельсин, і щось іще, здається, маракуя. Кисліше. Шкоринка тонша. Не той смак.

Вона сиділа з ложкою в роті й чекала, що їй стане прикро. Але прикро не стало. Стало інше: ніби вона стояла по кісточки, і вода була не та, не київська, не Дніпро, а все одно вода.

— Ну як? — спитала мама.

Маруся подумала. У неї була готова відповідь «не те», і була готова відповідь «смачно». Вона не взяла жодної.

— Близько, — сказала вона.

Мама теж спробувала. Довго жувала. Потім сказала:

— Близько, — і подивилася у вікно на вулицю, і Маруся зрозуміла, що мама зараз там само, де й вона: у Honey, за три квартали від дому, у неділю, коли тато був удома.

Дідусь з'їв своє за два укуси і сказав «о-о-от». Бабуся відламала половинку й віддала Ксюші, і Ксюша розмазала її по обличчю і сказала «Пан-гу».

Кіт у переносці під столом спав.

Дорогою назад, в автобусі, Маруся тримала коробку з одним тістечком на колінах, поруч із переноскою, і дивилася на поля. Вівці. Стіни. Річки під містками, багато річок, і всі, мама казала, течуть у море.

Вона дістала мамин телефон. Знайшла Соню. Останнє повідомлення було її, Марусине: «клас». Три місяці тому.

Вона довго думала. Потім написала:

«Соня привіт. У мене все не дуже. Але вже краще. У нас кіт, його звати Пангур, він з Києва. Я навчилася заходити у воду по кісточки. Розкажи як у тебе, тільки по-справжньому».

Вона перечитала. Подумала, чи не стерти «не дуже». Не стерла. Натиснула «надіслати».

Телефон показав одну галочку. Потім дві.

Відповіді не було ще довго, до самого дому. Але Маруся знала, що буває, коли щось надіслано насправді. Воно доходить. Не завжди одразу. Але доходить.