Все добре

Тато подзвонив у четвер.

Маруся впізнала це з маминого обличчя раніше, ніж із дзвінка: мама сиділа з телефоном на кухні й раптом випросталася, і стала інша, і сказала «Павле» таким голосом, яким нікого більше не називала. Потім півхвилини слухала. Потім сказала: «Зараз», і понесла телефон до Ксюші, і Ксюша тягнула руки до екрана й казала «а-ба», а тато сміявся, і було чутно, що він утомився.

Потім мама сказала: «Марусю, тато», і простягнула їй телефон.

Зазвичай Маруся брала його і йшла до своєї кімнати, сідала на ліжко й казала «привіт, тату», а тато казав «привіт, Марусю, як справи», і вона казала «все добре», а тато казав «ну й добре», і вони мовчали, і тато питав про школу, і вона казала «нормально», а він казав «ну й добре», і потім «гаразд, давай маму». Усе це займало три хвилини. Іноді дві.

Сьогодні вона взяла телефон і пішла до своєї кімнати, і сіла на ліжко, і подивилася на екран.

Тато був у куртці, неголений, на тлі якоїсь стіни, і позаду нього хтось ходив. Він усміхався, як завжди. Усмішка була така сама, як у неї в школі: не для себе.

— Привіт, Марусю. Як справи?

Вона розтулила рота. «Все добре» стояло напоготові, як наплічник біля дверей. Його можна було просто взяти.

Вона не взяла.

— Тату, — сказала вона. — Я не знаю, як справи.

Тато перестав усміхатися. Не засмутився, а просто перестав, ніби зняв щось важке.

— Розкажи.

І вона розповіла. Не все, бо все не вмістилося б у жоден телефон, а те, що витяглося само.

— У школі я нічого не розумію, — сказала вона. — Жодного слова. І всміхаюся цілий день, а від цього болить обличчя.

Тато мовчав і слухав.

— Я сказала мамі «ненавиджу». А вона нічого не відповіла. Це було страшніше за літаки.

Тато мовчав.

— А ще ми стояли в річці. Я і кіт. По коліна. І рахували до трьох.

Про чоловічка і про те, що бачила в окулярах, вона не сказала. Не тому, що тато б не повірив. Просто це було не по телефону.

— І ще, тату. Ти мені на вокзалі дав гривню. На щастя. Я її віддала.

— Кому?

— Одній людині. Їй було потрібніше. — Вона подумала. — Ти не сердишся?

Тато довго мовчав. Потім сказав:

— Марусю. Я тобі її для цього й дав.

Вона не зрозуміла, але вирішила, що потім зрозуміє. У неї тепер було багато такого.

— А тепер ти, — сказала вона.

— Що я?

— Як у тебе справи. Тільки не «все добре».

Тато подивився кудись убік, де ходили люди. Потім знову на неї. І Маруся вперше побачила, як він думає, що сказати. Раніше він ніколи не думав, завжди знав.

— Погано в мене справи, — сказав він. — Утомився. Спати хочу весь час. За вами сумую так, що іноді не можу дихати. — Він помовчав. — Але я знаю, навіщо я тут. Це допомагає. Не завжди, але допомагає.

— Як дідусь, — сказала Маруся.

— Що як дідусь?

— Він теж боїться. Щоразу. Стоїть на березі й боїться. А потім іде. Він каже: не треба думати, що далі. Далі немає. Є тільки по кісточки.

Тато засміявся. По-справжньому, не для неї. І потер очі рукавом.

— Передай дідові, що він мудра людина.

— Він знає.

Вони помовчали, і цього разу мовчання було не порожнє. У ньому щось лежало.

— Тату. А ти знаєш, що всі річки в Ірландії течуть у море?

— Не знав.

— Мама сказала. І Дніпро теж у море. Значить, це одне й те саме море. Просто з різних боків.

— Значить, так, — сказав тато.

— Я тут стою біля річки. Щодня. Ти там стій біля своєї. І будемо ніби… — вона не знайшла слова. — Ну, в одній воді.

— В одній воді, — повторив тато. — Домовилися.

Потім він сказав «гаразд, давай маму», але не так, як раніше, не тому, що скінчилися слова, а тому, що позаду хтось покликав, і треба було йти. Маруся віднесла телефон на кухню. Мама взяла й подивилася на неї, потім на екран, потім знову на неї, і спитала: «Що ти йому сказала?», бо тато на екрані був не такий, як на початку дзвінка.

— Що справи не дуже, — сказала Маруся. — І спитала, як у нього.

Мама нічого не сказала. Тільки простягнула вільну руку й притягнула Марусю до себе, і тримала так, поки говорила з татом, і Маруся стояла, притиснута до маминого боку, і слухала, як мама теж каже йому не «все добре», а щось справжнє, тихо, щоб Ксюша не прокинулася.

Розмова тривала двадцять хвилин. Раніше стільки не бувало ніколи.