Риба

Дідусь нічого не спитав.

Він стояв на стежці, у кроксах на босу ногу, і дивився на Марусю, мокру до пояса й з мокрою головою, з котом на руках, мокрим до шкіри, і з його власними окулярами на лобі. Дивився довго. Потім сказав:

— По кісточки?

— По коліна, — сказала Маруся чесно.

— Ну, по коліна, — сказав дідусь. — Теж нічого.

І взяв у неї кота, і загорнув його у свою куртку, і пішов попереду, а Маруся йшла за ним, і їй не довелося нічого пояснювати. Ні йому, ні мамі, яка стояла біля задніх дверей з обличчям, на якому було все одразу, ні бабусі, яка визирнула зі своєї кімнати без навушників. Дідусь сказав тільки: «Купалися», і це було не зовсім брехня.

Кіт спав два дні. На стільці, на підвіконні, у Марусі в ногах. Їв і спав. Маруся перевіряла, чи дихає, і він дихав. На третій день уранці він сидів біля скляних дверей, як завжди, і чекав, і вона зрозуміла, що пора.

Чоловічок сидів на своєму камені й не ловив.

Вудки не було взагалі. Ліщиновий прут лежав осторонь, на березі, а волосінь була змотана й обгорнута навколо нього акуратно, як обмотують те, що більше не знадобиться. Черевик стояв поруч, усе ще один. Сам чоловічок сидів, обхопивши коліна, у своєму червоному худі, і дивився на воду. Просто дивився.

Кіт пройшов повз Марусю, увійшов у воду по груди, постояв і вийшов. Так, ніби перевіряв, що вона нікуди не поділася. Потім сів поруч із чоловічком. Упритул.

— Ви не ловите, — сказала Маруся.

— Не ловлю.

— Чому?

Він довго не відповідав. Потім сказав, не обертаючись:

— Двісті років я її ловив. Думав: упіймаю — і вона моя. Хоч на хвилину. Правило правилом, відпущу, але одну хвилину вона буде моя, і я дізнаюся. — Він помовчав. — А вона не ловиться. І знаєш, я тут посидів, подивився на вас двох і зрозумів, чому.

— Чому?

— Бо я хотів узяти. А тут не беруть. Тут віддають. — Він кивнув на воду. — А я сиджу з гачком і хочу взяти. Хто ж мені дасть.

— І що тепер?

— Нічого. Сиджу. — Він усміхнувся. — Уперше за двісті років нічого не роблю. Дивне відчуття. Ніби зуби вирвали.

Маруся сіла на свій камінь. Вода бурмотіла. Рибки стояли біля берега.

— А що це за риба? — спитала вона. — Ви ніколи не казали.

— Не казав. — Він подумав. — Лосось. Старий. Старший за мене. Старший за цю річку, вона тут тече, а він тут плаває, і він був раніше. Він їв горіхи з одного дерева, давно, там, де починається вода, і відтоді знає все. Усе, розумієш? Хто де, хто коли, хто навіщо. Де що шукати. Хто його торкнеться, той теж дізнається. Не все. Одну річ. Ту, яка потрібна.

— І ви хотіли дізнатися…

— Своє. — Він не став пояснювати, і Маруся не стала питати. — Довго хотів.

Вони сиділи. Довго. Сонце піднялося вище, туман давно пішов, і вода стала прозора, як скло, до самого дна. Маруся бачила каміння, і пісок, і тіні рибок.

А потім побачила тінь більшу.

Вона йшла знизу, проти течії, повільно, як ідуть ті, кому нікуди поспішати. Довга, срібляста, з темною спиною, з плямами. Величезна для цієї річки. Вона пройшла повз рибок, і рибки не розлетілися. Пройшла повз те місце, де Маруся стояла по кісточки. І зупинилася біля самого берега. Біля каменя, на якому сидів чоловічок.

Він не поворухнувся. Маруся бачила, як у нього тремтять руки, зчеплені на колінах, і як він їх не розчіплює.

Риба стояла. Плавці ворушилися ледь-ледь, щоб триматися проти течії. Око, кругле, темне, дивилося вгору, на нього.

— Торкніться, — прошепотіла Маруся.

— Не можна, — прошепотів він. — Якщо я простягну руку, вона піде. Вона двісті років іде.

— А ви не простягайте. Просто опустіть.

Він подивився на неї. Потім повільно, дуже повільно, розчепив руки. І опустив одну у воду. Не до риби. Просто у воду, долонею вгору, як опускають, коли нічого не просять.

Риба підійшла сама. Тицьнулася носом у долоню. Один раз. І пішла далі, вгору за течією, і розтанула в прозорому, ніби її й не було.

Чоловічок сидів із рукою у воді. Обличчя в нього було таке, ніби він почув щось дуже тихе й боїться поворухнутися, щоб не загубити.

Потім він вийняв руку. Витер об худі. І сказав:

— Гм.

— Що? — спитала Маруся. — Що ви дізналися?

— Своє, — сказав він. — Я ж казав: одну річ. Ту, яка потрібна.

Він устав. Узяв черевик, єдиний, покрутив у руках і раптом поставив його на камінь, посередині, на видне місце, і не став більше крутити.

— Другий пошию, — сказав він. — Усе не шив другого, часу не було. Тепер є.

І пішов угору берегом, до вільхи, і біля самої таблички обернувся.

— Так. Мало не забув. — Він сказав це так, як кажуть «мало не забув» ті, хто жодного разу нічого не забував. — Про твого Альфонсо. Є одне кафе в Дубліні. Bloom's, у Портобелло. Там… не такий. Але близько.

Маруся не знала ні що таке Портобелло, ні як туди потрапити, але запам'ятала слова, як запам'ятовувала всі слова тут: цілком, не розуміючи, щоб потім спитати.

— Звідки ви знаєте?

— Риба, — сказав він і знизав плечима. — Я ж казав. Вона знає все. Я спитав про своє, а вона сказала зайве. Вони завжди так, старі. Не можуть зупинитися.

І пішов у зарості, і зашурхотіло, і стихло.

Кіт увійшов у воду по груди, постояв і вийшов. Просто так. Бо тепер міг.