Три

Вона вийшла, коли дім іще спав.

Роса лежала на всьому: на гойдалці, на маминих огірках, на кропиві, і Марусині кросівки промокли раніше, ніж вона дійшла до стежки. Кіт ішов попереду. Вона не кликала його, він сам сидів біля скляних дверей, коли вона спустилася, і чекав.

Над річкою стояв туман. Не густий, а низький, по коліна, і вода під ним бурмотіла гучніше, ніж звичайно, ніби її ніхто не бачить, то й можна.

Чоловічок був на місці. Він не шив і не ловив. Просто сидів, і поруч із ним стояв один готовий черевик, і лежала гривня, там, де Маруся її залишила.

— Роса, — сказав він замість «добрий ранок». — Добре.

Маруся зняла кросівки. Шкарпетки. Дідусеві окуляри були в неї на лобі, вона надягла їх іще вдома, і зараз опустила на очі. Річка крізь сині скельця стала глибокою й несправжньою. Вона підняла їх назад на лоб. Ще рано.

Вона взяла гривню з каменя, присіла перед котом і показала йому. Кіт понюхав монету. Подивився на Марусю.

— Треба віднести, — сказала вона. — Туди. На середину. Тому, хто тебе витягнув. Я не можу. Ти можеш.

Вона не казала йому, хто він. Так велів чоловічок. Вона казала тільки, що треба зробити.

Кіт узяв монету в зуби. Обережно, як беруть пташеня.

Маруся встала і ввійшла у воду. По кісточки. Ноги защипало, і вона стояла, і чекала, поки щипати перестане, і не оберталася. Вона знала, що обертатися не можна, хоч ніхто їй цього не казав.

Позаду було тихо. Потім — тихий звук кігтів по мокрому камені.

Вона не оберталася.

Потім — плюскіт. Зовсім маленький. Одна лапа.

Вона стояла. Рибки довкола кісточок стояли теж. Річка бурмотіла. Туман лежав.

Другий плюскіт.

— Стій, — сказала Маруся тихо, не обертаючись. — Просто стій.

І він стояв. Вона відчувала це спиною. Скільки, не знала. Туман почав світлішати.

Потім кіт пройшов повз неї.

Не поспішаючи, по груди у воді, з монетою в зубах, з притиснутими вухами, і не подивився на неї, бо дивився вперед. Не побіг, а пішов. Потім дно скінчилося, і він поплив, незграбно, задерши голову, щоб не намочити монету, і Маруся пішла за ним до того місця, де їй було по коліна, а далі не можна.

— О-о-от, — сказала вона пошепки, дідусевим голосом. — Ось зараз добре пішов.

На середині, де течія, кіт зупинився.

Він не пірнув. Він просто пішов униз, рівно, ніби під ним скінчилася підлога. Голова, вуха, і все. Вода зімкнулася, і на ній нічого не лишилося, ні кіл, ні бульбашок.

Маруся не думала. Вона опустила окуляри на очі, набрала повітря і сунула обличчя у воду.

Спершу було темно й холодно, і у вухах загуло. Потім сині скельця звикли.

Це було не дно.

Це був берег. Не її берег із камінням і не той, що навпроти, з вільхою. Інший, піщаний, сірий, і над ним стояв такий самий туман, як над річкою, тільки густіший. На березі стояв чоловік. Спиною. У куртці, у робочих штанях, якихось дуже звичайних. Обличчя Маруся не бачила. Тільки потилицю і плечі, і те, як він стояв: як стоять біля моря, перед стартом.

З води до нього йшов кіт.

Не плив, а йшов, як по мілкому. Дійшов, сів біля ніг, підняв голову. Чоловік нахилився. Опустив долоню. Кіт поклав у неї монету.

Чоловік довго дивився на монету. Потім стиснув її в кулаці. Потім зробив те, чого Маруся не чекала: провів долонею котові по голові, від вух до спини, один раз. Повільно. Як гладять, коли прощаються.

І випростався, і повернувся, і пішов у туман. Не озирнувся.

Маруся виринула, бо скінчилося повітря.

Вона стояла по коліна у воді, у дідусевих окулярах, і хапала ротом ранок. Туман на річці був уже зовсім прозорий. Вода на середині була порожня. Кота не було.

Вона підняла окуляри на лоб і стала чекати.

Вона не вийшла з води. Дідусь сказав стояти, і вона стояла. Хтось має стояти на березі. Вона стала рахувати, як колись під ковдрою. Тільки тепер уголос, пошепки.

— Дванадцять.

Нічого.

— Перша.

Нічого. Ноги перестали відчувати воду. Рибки повернулися й стояли. Десь нагорі, у саду, грюкнули двері, і мама, мабуть, уже шукала. Хай шукає.

— Друга.

Чоловічок за спиною мовчав. Вона знала, що він сидить і дивиться на неї, і знала, що він не допоможе, бо не можна.

— Третя.

Біля самого берега, там, де по кісточки, де стояли рибки, щось чорне вийшло з води.

Кіт. Мокрий до самої шкіри, худий, маленький, ніби знову кошеня. Біла пляма на грудях була єдиним, що лишилося на ньому сухим, хоч так не буває. Без монети. Він вийшов на камінь, став, і вода бігла з нього, і він подивився на Марусю.

І сказав. Так само, як говорив того разу, не голосом, а просто їй.

«Пангур».

— Що? — спитала Маруся вголос.

«Мене звати Пангур. Він сказав. Там».

Маруся вийшла з води. Ноги були чужі. Вона сіла на камінь, і кіт заліз їй на коліна, увесь мокрий, і вона обхопила його руками, і сиділа так, і не плакала. Не тому, що не можна, а тому, що не було чим.

Чоловічок устав. Узяв свій єдиний черевик, покрутив у руках.

— Пангур, — сказав він. — Ну так. Як же ще. — Він подивився на Марусю. — Дійшло, значить.

— Дійшло.

— Ну. — Він кивнув на кота, і в голосі в нього було щось нове, ніби він щойно взяв на себе тягар і ще не вирішив, важкий він чи ні. — Тепер цей мій. Учити треба. — Він подивився на воду. — Іди додому. Тебе шукають. Він шукає найголосніше.

Нагорі, у саду, кричали «Мару-у-усю!», і це був не мамин голос. Це був дідусів.