По кісточки

До річки вона прийшла ввечері, сама. Кіт було рушив слідом, але Маруся зачинила задні двері в нього перед носом і сказала крізь скло: «Потім». Кіт сів і став дивитися в сад.

Чоловічок був на місці, але не ловив. Вудка лежала на камінні. Він сидів, підібгавши ноги, і шив. Шило входило в шкіру, виходило, тягло за собою нитку, і черевик під його руками був майже готовий, тільки п'ятка лишалася.

— Сама, — сказав він, не дивлячись. — Нарешті.

Маруся сіла на свій камінь. Витягла з кишені гривню й поклала на камінь між ними. Монета була маленька й потерта, і на камені вона виглядала зовсім ніякою.

Чоловічок подивився на неї. Шило зупинилося.

— Так, — сказав він.

— Це на перевіз, — сказала Маруся. — Бабуся сказала. Тому хлопцеві. Щоб його перевезли.

— Знаю, що це.

— Вона справжня. Не ваша. Мені тато дав.

Він подивився на неї уважно, і Маруся зрозуміла, що сказала щось важливе, сама не знаючи що.

— А ти звідки знаєш, що моя не годиться?

— Не знаю. Здогадалася. Ваше золото, воно… — вона пошукала слово, — як бабусині гроші. Яких немає, але вони є.

Чоловічок засміявся. Уперше за весь час. Сміх був короткий, рипучий, ніби ним давно не користувалися.

— Розумна дівчинка. Так. Моє туди не беруть. Там тільки справжнє. Справжнє — це те, що комусь було шкода віддати. — Він кивнув на гривню. — Тобі шкода?

Маруся подумала. Хотіла сказати «ні», як кажуть дорослим, щоб вони відчепилися. Потім сказала правду:

— Так.

— Тоді годиться.

Він відклав черевик. Узяв монету двома пальцями, подивився на тризуб, на цифру, перевернув, подивився ще, і поклав назад на камінь. Не взяв собі. Маруся помітила.

— Тепер слухай, — сказав він. — Монету треба віднести. Туди, — він показав підборіддям на воду, — на середину, де течія. Не кинути. Віднести й віддати. Кинеш — понесе в море, і все. Віднести може тільки той, хто ходить на обидва береги. Ти не ходиш. Я не ходжу. Він ходить.

— Він боїться.

— Знаю, що боїться. Ти мені вчора сказала: є кому вчити. Ну?

— Дідусь сказав: по кісточки і стояти, — сказала Маруся. — І не думати, що далі. Далі немає.

— Дідусь твій — розумна людина. Шкода, не наш. — Чоловічок підняв вудку й тицьнув нею у воду біля самого берега, де мілко і де стояли рибки. — Ось тобі по кісточки. Приведеш його сюди. Не принесеш — приведеш. Сам має дійти. Якщо принесеш — не зарахується.

— А якщо він не піде?

— Тоді хлопець постоїть іще. Він звик.

Маруся подивилася на воду. На середину, де течія бігла швидко й бурмотіла. Це було недалеко, кроків чотири. Для неї. Для кота це було як через Дніпро.

— А я? — спитала вона. — Я можу з ним?

— Ти можеш до середини. Далі ні. — Він подивився на неї. — Ти ж чула: далі немає. Є тільки по кісточки.

Маруся встала. Вона ще не знала, що робитиме, а ноги вже знали: зняла кросівки, шкарпетки, поставила їх на камінь поруч із гривнею. Закотила штани. Вода була холодніша за море, річкова, і ноги защипало одразу. Вона стояла. Рибки розлетілися й за хвилину повернулися, і стали довкола її кісточок, носами проти течії, ніби вона була камінь.

— Ну от, — сказав чоловічок за спиною. — Одна навчилася. Тепер другого.

Вона стояла довго. Сонце сховалося за пагорб. Чоловічок дошив п'ятку, відкусив нитку, поставив черевик на камінь і довго на нього дивився. Один черевик, готовий. Другого не було.

— Завтра приводь, — сказав він. — Уранці. Поки роса. Вода вранці спокійніша, і він спокійніший.

Маруся вийшла на каміння, взулася на мокрі ноги, взяла гривню.

— Залиш, — сказав чоловічок. — Хай лежить. Її тут ніхто не чіпатиме, а ти загубиш.

Вона поклала монету назад. Відходячи, обернулася: він сидів спиною до неї, а гривня лежала на камені й блищала, і він на неї не дивився. Навмисне не дивився, зрозуміла Маруся.

Удома кіт чекав біля скляних дверей. Маруся впустила його, сіла на підлогу в передпокої, і він прийшов і сів поруч, і вона сказала йому тихо, щоб ніхто не чув:

— Завтра. По кісточки. Я стоятиму, а ти прийдеш. Я тебе не понесу, так не можна. Але я буду там.

Кіт дивився на неї жовтими очима й нічого не відповів. Говорив він тільки біля річки, а тут був просто кіт. Але він поклав голову їй на коліно, і Маруся вирішила вважати це за «так».