Море

Уранці до річки вона не пішла.

Прокинулася від того, що дідусь гримів на кухні, і згадала: субота. У дідуся змагання, і вчора за вечерею він спитав, хто поїде, і всі, як завжди, подивилися в тарілки, і Маруся сказала «я», бо завжди казала «я». Вона подумала про монету під подушкою і про те, що хотіла прийти до річки першою. Потім подумала, що річка почекає до вечора. А дідусь не почекає, він уже гримів.

Гривню вона поклала в кишеню куртки, застебнула на блискавку й перевірила двічі.

Їхали годину. Дідусь вів машину й розмовляв сам із собою, як на відео: «Так, вітер західний, значить, з берега, значить, спокійно, о-о-от». Кіт лишився вдома, спав на стільці; Маруся хотіла взяти його, а потім вирішила, що не треба. Щось вона мала зробити сама.

День був сонячний, рідкісний для цих місць. Пляж був довгий, із широкою смугою мокрого піску, і море було синє, а біля берега зелене й прозоре, і небо чисте до самого обрію. Біля стоянки стояли люди в халатах і в шапочках, перемовлялися й сміялися. Плавці. Маруся їх уже бачила, вони завжди були однакові: засмаглі обличчя, мокре волосся і дуже задоволені.

Дідусь поставив сумку на пісок, де зазвичай, і Маруся сіла на неї, як зазвичай. І тут дідусь сказав:

— Ходімо.

— Куди?

— До води. Постоїш зі мною. Сумку ніхто не візьме, тут не Київ.

Маруся встала. Іти було далеко, до води, мокрим піском, і з кожним кроком вітер ставав свіжішим. Дідусь ішов поруч у самих плавках, у жовтій шапочці, з окулярами на лобі. Біля самої кромки він зупинився і стояв, і Маруся стояла поруч.

— Діду. А ти боявся?

— Чого?

— Води. Ти казав.

Дідусь помовчав. Хвилі приходили й відходили і лишали на піску піну, і піна лопалася.

— Я і зараз боюся, — сказав він. — Щоразу. Стою отак і боюся. Думаєш, чого я стою?

Маруся подивилася на нього. Вона думала, що він стоїть, бо так треба, перед стартом. Як розминка.

— Усі стоять, — сказав дідусь. — Подивися.

Вона подивилася. Уздовж усього берега, на відстані одне від одного, стояли люди в шапочках, обличчям до моря, і не рухалися. Як рибки біля берега. Носами в один бік.

— І як ти тоді йдеш?

— А ось так. — Дідусь зробив крок, і вода накрила йому ступні. Він стояв. — По кісточки. І стоїш. Ноги спершу защипає, потім нічого. Потім по коліна. І стоїш. Тіло само звикає, воно розумне, розумніше за голову. Головне — не думати, що там далі. Далі немає. Є тільки по кісточки.

Він подивився на Марусю.

— Ну?

Маруся зняла кросівки. Шкарпетки. Закотила штани, як могла. Пісок був теплий зверху й холодний усередині, а вода була прохолодна, не страшна, і все одно, коли перша хвиля накрила ступні, Маруся скрикнула. Не від страху. Від несподіванки. Дідусь засміявся.

— Стій, — сказав він. — Просто стій.

Вона стояла. За хвилину вода стала просто водою. Хвиля прийшла і пішла, і пісок під ногами тихо поплив, і вона трохи хитнулася, і втрималася.

— Далі не треба, — сказав дідусь. — Сьогодні по кісточки. Усе.

Потім він віддав їй свої окуляри. Просто зняв із лоба й віддав.

— Потримай.

— Тобі ж треба.

— У мене другі. Ці запасні. — Він подумав. — Візьми собі, якщо хочеш. Хтозна, коли знадобляться.

Маруся взяла. Окуляри були із синіми скельцями, у них море було ще синіше, ніж було. Вона надягла їх на лоб, як дідусь.

Потім був свисток, і дідусь сказав «о-о-от», і пішов. Не побіг, як інші, а пішов, по кісточки, по коліна, по пояс, а потім ліг на воду й поплив, і Маруся стояла біля кромки в дідусевих окулярах і дивилася, як жовта шапочка відходить усе далі по синьому. Поки її було видно, було спокійно. Потім вона зникла за хвилею, і Маруся перестала дихати. Потім шапочка знову з'явилася. Потім зникла.

Ось навіщо шапочка, зрозуміла вона. Не від холоду. Щоб із берега бачили.

Поруч стояла жінка, теж у халаті, теж дивилася в море. Вона щось сказала Марусі й показала на її ноги, у воді, і підняла великий палець. Маруся зрозуміла. Усміхнулася. Цього разу усмішка не втомилася.

Дідусь вийшов із води за півгодини, мокрий, солоний, сказав «о-о-от, добре пішов» і обійняв її мокрими руками, і Маруся не стала вириватися.

У машині, дорогою назад, вона сиділа з окулярами на лобі й монетою в кишені й думала. Про те, що всі стоять і бояться. Про те, що далі немає. Про те, що хтось має стояти на березі й бачити жовте.

Увечері вона піде до річки. І завтра теж.