Монета

Увечері бабуся Галя сиділа на кухні без навушників.

Таке траплялося рідко, і Маруся знала, що треба користуватися. Бабуся пила чай і дивилася у вікно, де вже було темно і тільки видно її саму, у відображенні. Кіт спав на стільці. Мама вкладала Ксюшу, з-за стіни долинало «а-а-а, а-а-а» — спершу мамине, потім Ксюшине, потім знову мамине.

Маруся сіла навпроти й спитала так, ніби їй просто спало на думку:

— Ба, а що кладуть у труну?

Бабуся відпила чай.

— Тобто — що?

— Ну, крім людини. У Нори в руках була вервиця. А в нас що кладуть?

Бабуся подивилася на неї уважно, потім на вікно, потім знову на неї. Маруся чекала, що вона скаже «що це ти питаєш» і відправить спати. Але бабуся раптом сказала:

— Монету.

— Яку?

— Будь-яку. Маленьку. Кладуть у руку або на очі, — бабуся провела пальцем по своїх повіках, ніби згадувала не словами, а руками. — Моя бабуся так робила, у селі. Казала: на перевіз. Щоб було чим заплатити.

— За що заплатити?

— За переправу. — Бабуся помовчала. — Там, на тому світі, треба перейти через річку. І там перевізник. Без грошей не повезе.

Вона сказала це й сама здивувалася. Маруся бачила: бабуся не знала, що вона це знає. Це лежало в ній десь дуже глибоко, під криптовалютами, під англійською, під усіма роками, і ось витяглося само, бо хтось спитав.

— А ще що?

— Ще воду ставлять. На вікно. Склянку води й рушник поруч. — Бабуся тепер говорила швидше, ніби двері відчинилися і звідти все посипалося. — Сорок днів. Душа сорок днів ходить по хаті, їй треба напитися і втертися. Потім відлітає. Птахом.

— Куди?

— У Вирій. За море. Куди птахи на зиму. — Бабуся раптом засміялася, коротко, невесело. — Господи, що я тобі розповідаю. Я в це не вірю. Моя бабуся вірила. Вона б тобі розповіла, як треба.

— Ти розповідаєш як треба, — сказала Маруся.

Бабуся подивилася на неї і не стала сперечатися.

— Іди спати. Що це ти на ніч питаєш.

Маруся встала. Біля дверей обернулася.

— Ба. А якщо ніхто не поклав? Монету. І воду не поставив.

Бабуся довго мовчала. У вікні було її відображення і Марусине, а між ними чорне.

— Тоді стоїть на березі й чекає, — сказала вона нарешті. — Так бабуся казала. А я не знаю, Марусю. Я не знаю. Іди спати.

Маруся не пішла спати. Тобто пішла, але не одразу.

Спершу вона зайшла до ванної і, поки текла вода, налила у склянку для зубних щіток чистої води. Потім витягла з шафи рушничок для рук, маленький, вафельний, ще з Києва, мама навіщось узяла його з собою. Потім тихо, повз мамині двері, де ще горіло світло, пронесла все це до себе й поставила на підвіконня. Склянку. Рушничок поруч. Як сказала бабуся. Вона не знала, чи піде рушничок для рук за рушник і чи піде її вікно, якщо хлопець ніколи тут не був. Але іншого вікна в неї не було.

Потім вона дістала з шафи тривожну валізку.

Вона так і стояла там, у кутку, від самого приїзду, ніхто її не розбирав. Шкарпетки, книжка, заєць із відірваним вухом, аркушик з адресою в кишеньці. Маруся розстебнула кишеньку й намацала те, що шукала. Вона не була певна, що воно там. Але воно було.

Гривня. Одна.

Тато дав їй її на вокзалі. Вони стояли на пероні, і він порпався в кишенях, ніби шукав щось важливе, і витягнув монету, і вклав їй у долоню, і стиснув її пальці. «На щастя», — сказав він. Це була звичайна гривня, з тризубом, потерта. Маруся тоді сунула її в кишеньку й забула, бо в поїзді треба було тримати Ксюшу, а потім були ще поїзди, і автобус, і літак, і море внизу.

Вона тримала гривню на долоні. Монета була тепла, бо грілася від руки, а не сама. Остання українська монета в домі. Усі інші гроші давно стали євро.

Маруся думала про перевізника, який бере тільки справжнє. Про хлопця, який стоїть на березі й чекає, бо ніхто не поклав. Про кота, який ходить обома берегами, але боїться води.

І про тата, який сказав «на щастя».

Вона довго сиділа з монетою в кулаці. Потім поклала її під подушку, лягла й вирішила: завтра вона піде до річки першою. Раніше за кота. Їй треба було поговорити з чоловічком наодинці.

Унизу годинник пробив одинадцяту. Маруся рахувала. Дванадцяту вона почула. Першої не почула.