Cat sí

Була п'ятниця, останній день школи перед канікулами, і Маруся пішла до річки ще до сніданку. Кіт ішов попереду й перед камінням зупинився там само, де завжди, але тепер це виглядало не як страх, а як звичка.

Чоловічок був на місці. Той самий камінь, те саме худі, та сама вудка. Черевик, здається, просунувся: підошва була пришита вже на три чверті.

— Що таке cat sí? — спитала Маруся замість «добрий день».

Він не здивувався. Тільки зітхнув, як зітхає бабуся, коли її питають про криптовалюту.

— Хто сказав?

— Шон. Учора. Коли кіт підійшов до Нори.

— Значить, Нора, — сказав чоловічок. — Добра була. Молоко ставила. Сорок років ставила, щовечора, і жодного разу не забула. Ну, розповідай, що ви там робили.

Маруся розповіла. Про годинники, які стояли. Про загадки, про боротьбу на руках, про коня. Про те, як усі завмерли, коли кіт пішов до столу. Про телефон Бріджет: «щоб він забув, навіщо прийшов».

Чоловічок слухав і сіпав щокою. Коли вона дійшла до коня, він не витримав.

— Двісті років, — сказав він. — Двісті років я це слухаю, і щоразу одне й те саме. Люди. Побачать щось раз, зрозуміють навпаки, а потім тисячу років переказують.

— А як правильно?

— Він не краде. — Чоловічок тицьнув вудкою в бік кота, і кіт повів вухом. — Він проводжає. Sí — це ті, хто живе на тому боці. Він один ходить обома берегами, як хоче, туди й назад, йому байдуже. Коли людина помирає, їй треба перейти на той бік, а дороги вона не знає. Ніхто не знає, поки не помре. От кіт і приходить показати. Усе.

— А навіщо тоді ігри?

— А ти б хотіла, щоб тебе повели одразу? — Він подивився на неї. — Ніч. Одна ніч, щоб попрощатися. Щоб усі прийшли, хто має, і посиділи, і сказали що треба. Кіт чекає біля дверей. Поки йде гра, він не квапить. Не тому, що забув. Тому, що чемний. Це ваші старі придумали, що його треба обдурити. Його не треба обдурити. Його треба просто попросити зачекати, а ігри — це і є «зачекай», тільки довге.

Маруся подивилася на кота. Він сидів на межі каміння, рівно як завжди, і вмивався.

— Він не повів Нору, — сказала вона. — Він просто сів.

— Він не вміє, — сказав чоловічок. — Він дитина. Народився не тут, виріс без своїх. Хто б його навчив? Він навіть не знає, хто він. Прийшов на запах, як приходять усі його родичі, сів, а що далі — не знає. Нічого, Нора дорогу знайде. Її рід тут тисячу років помирає, вони дорогу й без кота знають. Їй кіт був так, для порядку.

Він помовчав.

— Гірше з тими, кого ніхто не проводжав.

Маруся не одразу зрозуміла. А потім зрозуміла й подивилася на кота, і кіт перестав умиватися.

— Той хлопець, — сказала вона. — Який його витягнув.

— Який пішов охороняти дорогу, — сказав чоловічок. — І не повернувся. Ні ночі, ні ігор, ні молока. Ніхто не сидів поруч. Дівчина поїхала. Чекав один кіт, і той дитина, яка не знала, чого чекає.

— І де він тепер?

— Де всі такі. — Чоловічок мотнув головою в бік води. — На березі. Не на цьому, і не на тому. Стоять і чекають, поки по них прийдуть. Довго можуть стояти.

Річка бурмотіла. Маруся раптом подумала, що раніше не чула, яка вона гучна.

— А кіт може? Піти по нього?

— Може. Він єдиний, хто може. Тільки для цього треба ввійти у воду. — Чоловічок подивився на кота майже з жалем. — А він боїться. Упав кошеням і відтоді боїться. От тобі й проводжатий. Сидить на бережку.

— Усі бояться, — сказала Маруся несподівано для себе. — Дідусь теж боявся. Він казав. А тепер плаває в морі, за будь-якої погоди.

— Ну от, — сказав чоловічок. — Значить, є кому вчити.

Маруся не зрозуміла, кого він мав на увазі: дідуся чи її. Вона хотіла спитати, але він уже відвернувся до поплавця, і було ясно, що про кота розмову закінчено.

— А мені? — спитала вона. — Мені це навіщо? Ви сказали «двоє вас». У мене всі живі.

— Живі, — погодився чоловічок. — Слава богу. Тільки не самі мертві не доходять. Слова теж тонуть дорогою. Ти своєму татові що кажеш по телефону?

Маруся мовчала.

— «Все добре», — сказав він за неї. — Щоразу. І він тобі «все добре». І от так у вас через усю Європу ходить «все добре» туди-сюди, а справжнє лежить на березі й чекає. Як той хлопець.

Маруся хотіла заперечити й не змогла. Усе було правда.

— Гаразд, — сказав чоловічок. — Іди снідати. Мати тебе шукає, я чую. Про Альфонсо я думаю, не смикай.

Вона встала. Біля самої стежки обернулася.

— А як вас звати?

— Дізнаєшся, коли буде треба. Не раніше. — Він не обернувся. — І йому не кажи, хто він. Сам має зрозуміти. Якщо сказати — не спрацює.

Кіт пропустив її вперед і пішов слідом. Маруся йшла стежкою й думала про кота і про тата.

Друге здавалося важчим.