Поминки

У середу померла Нора.

Нора була Шонова мама. Вона жила з ними в будинку на іншому кінці села, у кімнаті з годинниками, і коли Маруся з мамою приходили туди вперше, Нора сиділа в кріслі біля каміна, маленька, у кофті на ґудзиках, і весь час щось говорила Марусі, і всміхалася, і тицяла їй печиво. Марусі здалося, що вона все розуміє, хоч не зрозуміла ані слова.

Шон прийшов сказати сам. Стояв на порозі, м'яв кепку й говорив повільно, щоб мама встигала. Мама перекладала: Нора померла вночі. Уві сні. Їй був дев'яносто один рік. Завтра ввечері wake, і вони запрошують. Усіх.

— Що таке wake? — спитала Маруся, коли він пішов.

Мама не знала. Бабуся Галя подивилася в телефоні й сказала: поминки. Тільки не після похорону, а до. Покійник удома, і всі приходять. Мама сказала «господи» й подивилася на Марусю так, ніби хотіла її не брати.

— Я піду, — сказала Маруся.

Пішли втрьох: мама, дідусь Петро й Маруся. Бабуся лишилася з Ксюшею. Дідусь надягнув єдину білу сорочку, мама — чорну сукню, а Марусі чорного не знайшлося, і її відправили в темно-синьому. Мама сказала: зійде. Кота замкнули на кухні.

Дім Шона було видно здалеку: усі вікна світилися, біля воріт стояли машини, аж до самої дороги. Двері були відчинені навстіж, і з них ішов гул, як зі шкільної їдальні.

Усередині було повно людей. Вони стояли в коридорі, сиділи на сходах, юрмилися на кухні з чашками. Жінки розносили сендвічі, порізані на трикутники. Хтось сміявся. Діти гасали між ніг. Марусю хтось погладив по голові, хтось тицьнув їй у руку склянку з помаранчевою шипучкою. Усе це було так схоже на день народження, що їй стало ніяково, і вона подивилася на маму. Мама стояла з таким самим обличчям.

І тільки потім, у вітальні, Маруся зрозуміла, що не так.

Годинники мовчали.

Усі годинники. Зозуля, і маятник у скляному ящику, і гирі на ланцюжках, і будиночки, і шафи. Усі стрілки показували одне й те саме: за двадцять четверта. Невидимі коники, які сюрчали тут минулого разу, замовкли, і в кімнаті від цього було дуже тихо, хоч люди й говорили. Маруся стояла й слухала цю тишу і не одразу помітила, що посеред кімнати, на столі, стоїть труна.

Вона була відкрита. У ній лежала Нора.

Маруся чекала, що їй стане страшно. Вона приготувалася. Але Нора була в тій самій кофті на ґудзиках, і руки в неї були складені, і в руках вервиця, а обличчя було таке, ніби вона задрімала в кріслі й зараз прокинеться і запропонує печиво. Поруч сиділа старенька й тихо бурмотіла, а інша, молодша, поправляла на Норі комірець. Люди підходили, стояли хвилину, торкалися її руки й відходили. Ніхто не відвертався. Ніхто не казав «не дивись».

Маруся підійшла й подивилася. Довго. Потім зробила те, що робили всі: поклала долоню на Норину руку. Рука була холодна й дуже спокійна.

Так теж можна, подумала Маруся. Виявляється, так теж можна.

Вона згадала ноші під простирадлами і жінку з каструлею. Там було не можна ні подивитися, ні торкнутися, ні попрощатися. Там смерть відвозили швидко й ховали. А тут її поклали на стіл посеред дому, накрили чистою скатертиною й сіли довкола пити чай, і від цього вона була не така величезна. Просто Нора. Просто уві сні.

Вона знайшла маму очима. Мама стояла біля стіни й плакала, тихо, не ховаючись. Маруся підійшла і взяла її за руку, і цього разу мама не забрала.

А потім прийшов кіт.

Маруся побачила його першою: чорна тінь у відчинених дверях, біла пляма на грудях. Він сидів на порозі, як гість, що чекає запрошення. Як він вибрався з кухні, як пройшов через усе село, вона не знала.

Старенька біля труни побачила його другою. Вона замовкла на півслові, перехрестилася й щось сказала, неголосно, але так, що почула вся кімната. Стало тихо по-іншому. Усі голови повернулися до дверей.

Шон підійшов до кота, подивився на нього згори, і Маруся подумала, що він його зараз вижене. Але Шон тільки сказав щось через плече, і в кімнаті заворушилися. Хтось приніс із кухні блюдце. Хтось із чоловіків зняв піджак.

І почалося.

Спершу загадки. Старий дід у жилетці говорив щось наспівно, і всі думали, і хтось вигукував, і всі реготали, а дід хитав головою: ні, не те. Маруся не розуміла ні слова, але розуміла, що це загадки, — з того, як люди морщили лоби. Потім двоє чоловіків сіли за стіл і стали мірятися силою на руках, і довкола кричали й гупали по столу. Потім найбільший дядько став навкарачки посеред килима, а інший спробував його підняти, і не зміг, і спробував третій, і теж не зміг, а великий дядько іржав, як справжній кінь, і всі довкола іржали разом із ним.

Маруся сміялася теж. Сміялася з коня, у кімнаті, де лежала Нора, і ніхто не сказав їй, що так не можна. Навпаки, Бріджет підійшла ззаду й поклала руки їй на плечі.

— Why? — спитала Маруся. Це було одне з небагатьох слів, які вона вміла питати.

Бріджет дістала телефон, щось у нього сказала й показала екран. Перекладач написав українською, криво, але зрозуміло: «Це для кота. Щоб він забув, навіщо прийшов».

Маруся подивилася на кота. Він сидів у дверях і дивився на все це уважно, не кліпаючи. Ні, подумала Маруся. Він не забув. Він узагалі не такий, хто забуває.

Кіт устав і пішов через кімнату. Люди розступалися перед ним, як перед священником. Загадки скінчилися. Кінь підвівся з килима. Кіт підійшов до столу, до самої труни, підняв голову й довго нюхав повітря.

Потім сів. Обгорнув лапи хвостом. І просто сидів, як сидів біля річки: поруч, але не ближче.

Хтось видихнув. Старенька з вервицею знову забурмотіла. Шон стояв поруч і дивився на кота, і Маруся почула, як він сказав тихо, тільки для себе, два коротких слова. Не англійською.

— Cat sí.

Вона їх запам'ятала, як kingfisher. Потім спитає.

Додому йшли в темряві, дорогою без ліхтарів, і кіт ішов попереду, ніби знав дорогу краще за них. Дідусь світив під ноги телефоном. Мама мовчала. Потім сказала:

— Ти хоч щось зрозуміла, що вони говорили?