Дніпро

Кіт вийшов із заростей.

Він ніколи не ступав на каміння. Жодного разу за весь час. А тепер ішов по ньому обережно, підбираючи лапи, як по гарячому, і сів за два кроки від Марусі, спиною до води, щоб її не бачити.

Чоловічок подивився на нього поверх вудки, і обличчя в нього стало інше. Не сердите. Таке, яким дідусь дивився на Ксюшу, коли вона одного разу вилізла на підвіконня.

— І що ти робиш, — сказав він котові. Це не було запитання. — Навіщо ти з нею? Ти ж іще дитина. Де твої?

Маруся не витримала.

— Він же кіт, — сказала вона. — З ним не можна…

— Тс-с, — сказав чоловічок, не обертаючись. — Не знаєш — не кажи.

І кіт відповів.

Не людським голосом, і не так, як говорять коти в мультиках. Маруся потім багато разів намагалася згадати, як це було, і не могла. Ніби він думав, а вона чула. Ніби слова були не його, а одразу її.

«Я впав у річку, — сказав кіт. — Давно. Я був іще малий».

Він був цікавий. Усі кошенята цікаві, але він був особливо, і одного разу, граючись, заліз кудись, де було мокро й темно і текла вода, і послизнувся, і його понесло. Він не пам'ятав, скільки. Пам'ятав, що було дуже багато води і що він утомився гребти, а потім утомився зовсім і вирішив більше не гребти.

Виплив він у Дніпрі. Так йому потім сказали, слово «Дніпро» він запам'ятав. Його витягли: на набережній сиділа компанія, пили пиво й сміялися, і один із них побачив у воді щось чорне й стрибнув просто в кросівках. Витягнув, загорнув у куртку й поніс додому, а друзі кричали йому вслід і сміялися, що він божевільний.

«Він був не звідси, — сказав кіт. — Не з цього міста. Він приїхав працювати. Будував будинки. Пахло цементом, я любив, коли він приходив».

Він жив в одній кімнаті, винаймав. З ним жила дівчина з його села, вони приїхали разом. У кімнаті було мало місця, і кіт спав на підвіконні, а коли було холодно — у них у ногах. Дівчина спершу не хотіла кота, а потім назвала його Дімка. Так його звали. Маруся вперше почула ім'я кота, і воно їй не сподобалося, і водночас дуже сподобалося.

Потім почало вити. Кіт не знав, що це, але люди боялися, і він боявся разом із ними. Одного разу хлопець пішов уранці й повернувся ввечері з автоматом. Кіт не знав, що це, довге, чорне, але від нього дивно пахло: залізом і чимось горілим, і не по-домашньому. Кіт ходив довкола й не міг заспокоїтися. Хлопець сів на ліжко й сказав дівчині, що записався. Кіт не знав, що це означає. Дівчина знала. Вона плакала й казала: я не хочу тебе втратити, я не зможу без тебе, як я житиму. А він гладив її по голові й казав: я мушу. Дістав із-за шафи коробку з грошима, які вони збирали на квартиру, і віддав їй. Сказав: чекай. Узяв наплічник і пішов.

«Він не попрощався зі мною, — сказав кіт. — Я думав, тому що повернеться».

Потім дівчина говорила по телефону, і кіт почув, що його послали охороняти дорогу до міста. Кіт не знав, де це. Він думав, що дорога — це близько, дороги всюди.

Він не повернувся. Через кілька днів у двері подзвонили, і дівчина довго говорила з кимось на порозі, а потім зачинила двері й сіла на підлогу. Кіт підійшов до неї, а вона його не бачила. Потім вона зібрала речі, усі, у дві сумки. Потім узяла кота на руки, винесла на вулицю, поставила на землю, зняла з нього нашийник і поклала в кишеню. І пішла. Куди, кіт не знав. Додому, мабуть. У село.

«Вона мене не викинула, — сказав кіт. — Вона просто не могла мене нести. У неї були зайняті руки».

Маруся згадала машину, яку сама собі вигадала, і те, як вирішувала, пробачити чи ні. Тепер не було кого прощати.

Він чекав біля дверей, а потім ходив вулицями, а потім зустрів Марусю. Про це він нічого не сказав, Маруся й так знала.

Стало тихо. Тільки річка бурмотіла.

Чоловічок довго мовчав. Потім сказав:

— Зрозуміло.

Він витягнув вудку, поклав її на каміння поруч із черевиком, і Маруся вперше побачила його руки. Маленькі, коричневі, усі в мозолях і в дрібних білих шрамах від шила.

— Двоє вас, значить, — сказав він. — Обох вода принесла.

Маруся не зрозуміла, до чого тут вона. Вона не падала в жодну річку. Але кіт раптом устав, підійшов до неї й сів упритул, теплим боком до її ноги, і вона зрозуміла, що він згоден.

Мама прийшла по неї, коли стемніло. Сіла поруч на каміння, нічого не сказала. Вони довго мовчали, а потім пішли додому, тримаючись за руки, і кіт ішов позаду. Слово «ненавиджу» лишилося десь там, на березі. Маруся про нього пам'ятала, і мама пам'ятала, і обидві вирішили не чіпати.